Розвиток української державності. Основні етапи її розвитку

План

1. ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. КИЇВСЬКА РУСЬ

2. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЧОСТІ ПІСЛЯ РОЗКОЛУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

3. НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ У 1648-1654 рр.

4. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917 - 1920 рр.

5. УКРАЇНА В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

6. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ В НАШІ ЧАСИ

1. ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. КИЇВСЬКА РУСЬ

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

2. ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЧОСТІ

ПІСЛЯ РОЗКОЛУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Про­існувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебу­ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа­ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд­ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит­них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".

печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'"*.

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською зем­лею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, під­тримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразни­ком інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захи­щала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком пере­конливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігар­хічними тенденціями місцевого боярства.

3. НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ У 1648—1654 рр.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-виз­вольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений націо­нальної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс­тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо­литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс­тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько­го короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак­тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко­зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси­мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі­зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло­матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї­ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — нада­вати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

4. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

ТА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917 - 1920 рр.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республі­ку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німець­кими військами. Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Поль­щею, Румунією, Чехословаччиною.

5. УКРАЇНА В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Украї­нську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катерино­слава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

Арешти, допити, суди йшли щоденно. Кількість репресованих не встановлено, але про їх число можна судити по цифрі “виявлених” в Україні з 1930 р. по 1941 р. (понад 100) всілякого роду “центрів”, “блоків”, “організацій”.

Починаючи з 1933 р. почалося справжнє гоніння на українську інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали: С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас та сотні інших.

В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгрому піддалась спілка письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушено емігрувати. Масові репресії прокотилися по освітянській ниві. В 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників облвно і 90% керівників районної ланки та кожен десятий вчитель. Руйнівний смерч пронісся в збройних силах, навіть партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р. репресовано 100.

За розмахом знищення населення власної країни сталінська практика не має рівних у світовій історії. Мова йде про десятки мільйонів громадян. Мабуть не було в Союзі такої родини, якої б не торкнулося чорне крило репресій. Навіть дружини найвищих посадових осіб в державі: Голови Верховній Ради СРСР М.І.Калініна і голови Ради Міністрів В.М.Молотова перебували у в’язницях.

Після усунення Хрущова реформи не припинилися, а набрали іншого характеру. Владні структури намагалися запровадити в практику 2 взаємовиключні явища:

І –посилити централізм в економіці;

ІІ – задіяти ринкові економічні регулятори.

Прихід до влади М.С.Горбачова (березень 1985 р.)

Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру.

1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.

8 грудня 1991 р. Президенти Росії, України і Білорусії підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

6. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ В НАШІ ЧАСИ

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і полі­тичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розви­ток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демо­кратизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політи­чного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюро­кратичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочав­ся процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет Ук­раїни, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну дія­льність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити держа­вний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українсь­ка Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівно­правного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтова­риство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

* * *

Отже, формування і розвиток української державності проходив досить складно і суперечливо у два великих етапи.

Перший етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північ­ного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5) формування Української національної дер­жави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917 p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лю­тневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) украї­нська національна державність (листопад 1917—1920 pp.); 3) утво­рення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне праг­нення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

Використана література:

1. Історія держави і права України. В 2-х частинах. – К., 2000.

2. Субтельний О. Історія України.