Наслідки економічної кризи 30-х років XX століття для країн Західної Європи

План

1. Вступ

2.Передумови світової економічної кризи

3.Розгортання кризи та її наслідки для країн Західної Європи

4. Економічна політика урядів щодо подолання кризи:

а) План економії Дж. Мея в Англії

б) Антикризові заходи уряду Франції. Політика Народного фронту

в) Плани Ч. Дауеса і О. Юнга в фашистській Німеччині

5. Висновок

6. Список використаної літератури

Вступ

Хоча більшість економістів і вважали, що в 20-х роках ХХ ст. настала епоха „вічного” процвітання, поза увагою залишилося те, що поряд з прискореним розвитком нових галузей у ряді старих – вугільній, текстильній, суднобудуванні, сільському господарстві – спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатньо інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.

Світова економічна криза 1929-1933 рр., відома в історії як „Велика депресія”, охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на кілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX – XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона мала надзвичайно жорстокий та нищівний характер.

Важливим аспектом є розкриття причин та наслідків світової економічної кризи 1929 – 1933 рр. в провідних країнах світу та шляхів її подолання у різних країнах ( „Новий курс” Рузвельта в США, економічна політика нацизму в Німе чинні та їх варіації в інших країнах).

Про те, що стало причиною кризи, суперечки в економічній літературі ведуться й досі. Зовні нею стало перевиробництво, або, як говорять деякі вчені, - „перегрів” економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні бути ліквідовані. Але на питання, чому криза була такою глибокою, попереднє пояснення відповіді не дає. Можливо цю відповідь слід шукати у тому, що до кінця 20-х років економічна система країн Заходу досягала такої складності, за якої механізм „незримої руки”, тобто ринкової саморегуляції перестає діяти на повну силу і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку і необхідним стає втручання держави; відсутність такого втручання веде до поглиблення кризи та непередбачених соціальних наслідків.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначали генеральну лінію політики урядів всіх країн. Спочатку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить швидко стало очевидним, що доктрина „невтручання” держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не приносить бажаних результатів.

З початком 30-х років головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та політичних відносин.

1. Передумови світової економічної кризи.

Англія. В результаті першої світової війни господарство Анг­лії виявилося ослабленим. Хоча вона позбулася німецької конкуренція на світових ринках, економіка Англії ще більш відставала від американської.

Сформований в кінці 1918 р. уряд Ллойд Джор­джа свою головну задачу бачив в перекладі економіки на мир­ні рейки. З цією метою були ліквідовані створені в роки першої світової війни державні контрольні орга­ни. Але це не привело до відміни державного регулювання економіки. З метою регулювання економічних процесів в 1919 р. був прийнятий закон про відмову від золотого стандарту фунта стерлінгів, внаслідок чого держава перетворилася на єди­ного контролера випуску паперових грошей. Розширилися і соціальні функції держави. Уряд брав участь в здійсненні програм допомоги безробітним, житлового будівництва, розвитку системи народної освіти.

В 1924 р. лейбористський уряд Джеймса Макдональда (1866-1937) провів ряд соціальних реформ. Був розроблений план державного фінансування будівництва житла для робітників, підвищені розміри допомоги для деяких категорій безробітних, вдосконалена система страхування по безробіттю.

До 1924 р. в Англії був подоланий економічний застій. Стале, достатньо стабільне економічне положе­ння дозволило уряду в 1925 р. ухвалити рішення про відновлення золотого паритету фунта стерлінгів. Було відновлено довоєнне співвідношення між англійською і американською валютами.

Але стабілізація (1924-1928), що почалася, не принесла бажаних результатів. Промислове виробництво країни в 1929 р. так і не досягло довоєнного рівня. Пояснюється це тим, що Німеччина до цього часу відновила за допомогою американських і англійських капіталів свою економічну потужність.

Франція. Не дивлячись на те, що Франція вийшла з першої світової війни переможцем, її економічний стан погіршився. Матеріальний збиток, нанесений господарству країни, оцінюється в 200 млрд франків. На території Франції було зруйновано близько 10 тис. промислових підприємств, знищено 900 тис. житлових будинків, приведена в розлад транспортна система. Загальний рівень промислового виробництва за роки війни скоротився на 40 %, сільськогосподарське виробництво зменшилося на одну третину, об'єм експорту знизився майже наполовину.

З 1918 р. по 1921 р. продовжувалася економічна криза, пов'язана з перебудовою економіки після закінчення війни. Для виходу з кризи уряд Франції активно використовував механізм державного регулювання економіки, здійснював заходи по відновленню промисловості і її структурній перебудові, по розрядці соціального напруження. Була ліквідована карткова система, відмінені зако­ни військового часу щодо державного розподілення сировини, замовлень і робочої сили, частина військових заводів була продана приватним особам.

Антикризові заходи уряду були пов'язані і з регулюванням відносин між робочим класом і підприємцями. Під впливом боротьби робітників Франції за свої права в квітні 1919 р. був прийнятий закон про введення 8-годинного робочого дня у фабрично-заводській промисловості. Уряд був змушений прийняти ряд заходів щодо соціаль­ного захисту робітників. Була розроблена спеціальна програма, яка передбачала укладання колективних договорів з підприємцями. Програма вводила допомоги з безробіття, пенсії робітникам і службовцям пов’язані зі старістю, хвороби і інвалідність.

До 1924 р. вдалося відновити промислове виробництво до довоєнного рівня, і з того часу у Франції почався період стабілізації економіки, що продовжувався до 1930 р. Промисловість розвивалася темпами, що перевищували анг­лійські і німецькі. За допомогою державних субсидій було відновлено близько 8 тис. промислових підприємств, побудовані нові заводи, електростанції, залізниці. [1]

Зростання економіки Франції був викликано: 1) возз'єднанням Ельзаса і Лотарінгії; 2) численними роботами з відновлення зруйнованих областей, що створювало для французької важкої промисловості порівняно ши­рокий і стійкий внутрішній ринок; 3) отриманням німецьких репарацій. [3]

Проте в ході стабілізації виникли і стали наростати фінансові труднощі. Пов'язано це було з рядом причин. Франція спільно з Бель­гією в січні 1923 р. окупувала Рурську область. Припинення видобутку Руре вугілля привело до зростання витрат Франції на його окупа­цію. Французький уряд був вимушений збільшити податки. Крім того, колоніальні війни в Марокко і Сирії вимагали великих коштів і збільшували дефіцит державного бюджету. Курс франка неухильно падав, додаткова емісія, що проводилася різко усилювала інфляцію.

В цих умовах уряд Франції провів фінансо­ву реформу. Для її проведення парламент надав уряду Раймона Пуанкаре (1860-1934) необмежені повноваження. Відповідно до розробленого комітетом фінансо­вих експертів планом стабілізації валюти були підвищені непрямі податки і тарифи на залізничних і водних пу­тях. В той же час була скорочена плата державним службовцям і пенсії інвалідам війни.

В грудні 1926 р. була проведена девальвація франка до 1/5 його довоєнної вартості, що привело до визначеної його ста­білізації. В червні 1928 р. стабілізація франка була закріплена в законодавчому порядку.

В кінці 20-х років посилюється державне регулювання економіки. Для цього створюються спеціальні координуючі органи – Національна економічна рада і Вища залізнична рада, до складу яких входили і круп­ні підприємці. Державний банк «Національний кредит» здійснював розподіл субсидій на відновлення­ і розвиток зруйнованих війною районів.[1]

Німеччина. Перша світова війна нанесла важкі втрати еко­номіці Німеччини. Надзвичайно великими були людські втрати. В країні панував економічний хаос. Були виснажені матеріальні ресурси, серйозно зносилося промислове устаткування, значно знизилася продуктивність праці. Загальний об'єм промислового виробництва в порівнянні з 1913 р. знизився на 43 %.

Війна серйозно підірвала фінансову систему Німеччини. За роки війни на військові потреби було витрачено 150 млрд марок, а за Версальським мирним договором Німеччина повинна була виплатити у вигляді репарацій 132 млрд золотих марок. За умов Версальського договору Німеччина втратила всі свої колонії, повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала на 15 років Франції право експлуатації ресурсів Саарської облас­ті. Німеччина в результаті розв'язаної нею війни виявилася на межі краху.

Післявоєнна економічна криза продовжувалася аж до 1924 р. Різко посилилася інфляція. До початку 1920 р. кількість паперових грошей, що знаходилися в обігу виросла в порівнянні з 1914 р. в 25 разів. Різко знизилася купівельна спроможність грошей. В 1918 р. на одну марку в Бер­ліні можна було купити 10 трамвайних квитків, а в 1923 р. трамвайний квиток коштував: в липні - 1.000 марок, в серпні - 10.000, у вересні - 600.000, і в листопаді сума перетворилася у фантастичну - 150 млрд марок. Восени 1923 р. зростання цін досяг 16 % в день. Денна зарплата кваліфікованого робітника в Берліні в листопаді 1923 р. складала 3 трл. 38 млрд марок, але її не вистачало навіть на харчування. Реальна заробітна плата скоротилася в порівнянні з довоєнним рівнем на 25 %.

Реформування економіки Німеччини. Плани Ч. Дауеса і О. Юнга. Відродження економіки Німеччини і необхідність виконання важких умов Версальського договору вимагали проведення господарських реформ. Однією з перших була про­ведена в 1923-1924 рр. грошова реформа, що переслідувала мету стабілізації валюти і подолання інфляції. В основу ре­форми був покладений проект створення підприємницькими колами автономного Емісійного банку. Але проект цей відображав інтереси аграріїв, з чим не могли погодитися промисловці. Тому він був перероблений, і на його основі в жовтні 1923 р. був створений новий емісійний Рентний банк. Його капітал (3,2 млрд марок) складався не із золота,а з боргових зобов'язань засновників-власників сільськогосподарських земель, промисловців, торговців і власників банків.

В листопаді 1923 р. Рентний банк став випускати рентні марки, які признавалися законним забезпеченням нарівні із золотом. Стабілізація грошової одиниці сприяла бездефіцитності бюджету: протягом 1924 р. вже мало місце певне перевищення доходів над витратами.

Таким чином, в період грошової реформи паралельно функціонували два емісійні банки - Рентний і Рейхс­банк - з двома різними грошовими системами. В серпні 1924 р. реформа була завершена вилученням з обігу рент­них марок. Рентний банк припинив своє існування, а фун­кції його були передані реорганізованому Рейхсбанку, який випустив нові банкноти. Стабілізація грошової одиниці, а також ряд інших заходів, направлених на модернізацію промислового устаткування, створення трестів і концернів, підвищення експлуатації працюючих при більш низькій зарплаті, ніж у французьких і англій­ських робітників, сприяли відновленню господарства Німеччини. В 1923-1924 рр. в країні почалася економічна стабі­лізація.

Велику роль у відновленні економіки Німеччини і перш за все її військово-економічного потенціалу зіграли країни Заходу, і зокрема американські кредити, що були направлені в післявоєнний період до Німеччини відповідно до планів Дауеса (1924 р.) і Юнга (1929 р.).

В серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн Антан­ти була прийнята програма ослаблення умов репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів під головуванням директора одного з банків Чарльза Дауеса (1865-1951). Програма ця, що ввійшла в іс­торію як план Дауеса, передбачала три основні джерела забезпечення репараційних платежів: а) надходження за рахунок мит і непрямих податків, головним чином на предмети масового споживання; б) доходи залізниць; в) оподаткування промисловості. Був встановлений жорсткий меха­нізм іноземного контролю, який не допускав навіть щонайменшого відхилення від плану. Репараційні платежі складали щорічно 1 - 1,75 млрд марок, і лише в 1928 р. вони піднялися до 25 млрд марок, а в 1932 р. були відмінені зовсім.

Одразу ж після ухвалення плану Дауеса американські кре­дитори надали Німеччині позику в 800 млн марок. В подальшому посилилося проникнення американських капіталів в промисловість Німеччини у вигляді позик, прямих інвестицій, скупки акцій.

Все це створювало умови для пожвавлення німецької промисловості. До кінця 20-х років загальний об'єм промислового виробництва перевищив довоєнний рівень. Економічному підйому 1924-1928 рр. в першу чергу сприяли іноземні кредити і ін­вестиції, а також оновлення основного капіталу, модерніза­ція виробництва і можливість виходу на зовнішні ринки.

3.Розгортання кризи та її наслідки для країн Західної Європи.

Економічна криза 1929 – 1933 рр. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 р., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки.

Світова економічна криза (1929-1933) охопила і Англію. І хоча спад економічної активності тут був меншим, ніж в інших країнах, удар економічної кризи був вельми сильним. Вже в кінці 1929 р. різко загострилася пробле­ма реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, нагромаджувалися непродані товари, по­чалось швидке зниження цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % в порівнянні з рівнем 1929 р. А в окремих галузях воно було ще біль­шим. Так, виробництво чавуну впало на 53 %, суднобудування скоротилося у вісім разів. В результаті кризи ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34 %, що привело до ро­зорення багатьох фермерів. Число безробітних в країні достиг­ло 3 млн чоловік, що складало 22 % від загальної чисельності робітників.[1]

Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об’єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 р. в країні діяли монопольні об’єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникло і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них „Англо-голландський нафтовий трест”, „Англо-іранська нафтова компанія”.[2]

У 1929 р. Франція уникнула руйнівної дії світової кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження „лінії Мажіно”. Інтенсивні роботи провадилися в 1929-1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною.[2] Криза у Франції виявилася особливо затяжкою і продовжувалася до 1936 р. Загальний рівень промислового виробництва впав на одну третину, виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося на 40 %, а обороти зовнішньої торгівлі - на 60 %. В країні розорилося 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній, чимало великих монополій.[1] Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало1 млн безробітних. Рівень життя народу знизився втроє.[2]

Вихід з кризи французький уряд бачив в ре­формуванні економіки шляхом посилення її державного регулювання, використовуючи вже відому до цього часу тео­рію Д.М. Кейнса. Політика державного регулювання економіки, що тоді проводилася, отримала назву дирижизму. Це була економічна політика держави, що здійснювалася в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.

По відношенню до підприємств військово-промислового комплексу французький уряд проводив політику державних замовлень, надавав їм кредити, забезпечив податковими і митними пільгами. Була розроблена і со­ціальна програма допомоги безробітним.

Економічна криза різко загострила соціально-еконо­мічні проблеми, і як наслідок виникла тенденція до фа­шизації Франції за прикладом Німеччини і Італії. Найбільш активно їй протистояли ліві партії і рухи. Загроза фа­шизму сприяла консолідації лівих сил, що привело до створення Народного фронту, до якого увійшли комуністи і соціалісти, а також радикали і дрібні ліві партії. Його пер­шою крупною акцією була сумісна участь комуністів і соціалістів в придушенні путчу, зробленого в лютому 1934 р. членами фашистських організацій «Вогненні хрести» де ля Долі, «Аксьон франсез», «Патріотична ліга».[1]

З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Уряду довелося націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском „голодних походів” страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.[2]

В кінці 20-х - початку 30-х років, у зв'язку з світовою економічною кризою, що розвернулася, західні країни зупинили інвестиції в німецьку економіку, передбачені планом Дауеса. Уряд Німеччини звернувся до країн-переможниць з проханням полегшити їй тягар репарацій. В серпні 1929 р. і в січні 1930 р. були проведені репара­ційні конференції з метою встановлення нових пільг для Німеччини. Один з авторів плану Дауеса, президент електро­технічного тресту Моргана О. Юнг, запропонував проект ріше­ння репараційної проблеми, який був прийнятий за основу. Таким чином, план Дауеса був замінений новим репараційним планом – планом Юнга. Він встановлював розмір щорічних платежів з 1929 р. на найближчі 37 років в 2 млрд марок, а загальний об'єм репарацій обмежувався сумою в 113,9 млрд марок. При цьому єдиними джерелами репараційних платежів залишалися державний бюджет і прибуток від залізниць Німеччини.

Світова економічна криза 1929- 1933 рр., що насувалася, по суті звела нанівець реалізацію плану Юнга. Посилилася регламентація репараційних платежів, а в червні 1931 р. президент США Г. Гувер запропонував припинити пла­тежі на рік. Це означало відміну плану Юнга.[1]

Німеччина встановила європейський рекорд за рівнем безробіття. До початку 1933 р., за офіційними даними, число безробітних наближалося до 9 млн чоловік, що складало половину осіб найманої праці. Мізерні виплати по безробіттю одержували близько 20 % їх загального числа. Безробітними люди були по два-чотири роки. Їх сім'ї прирікалися на повільне вмирання. Не випадково щорічно в середньому 21 тис. людина в рік кінчали життя самогубством.

Під час кризи постраждали всі верстви населення. Обіг ремісничого виробництва скоротився з 20 млрд ма­рок в 1928 р. до 10,9 млрд марок в 1932 р., обіг дрібної торгівлі зменшився за той же період з 36,3 млрд до 23 млрд марок. В той же час чисельність вказаних верств населення була достатньо велика: 5 млн чоловік, а разом з сім'ями - 12 - 13 млн. Під впливом промислової кризи заглиблювався і сільськогосподарська. [3]

4. Економічна політика урядів щодо подолання кризи:

а) План економії англійського банкіра Дж. Мея і його реалізація урядом країни. В умовах економічної кризи, що почалася, уряд Англії шукав можливості додаткових доходів державного бюджету. З цією ці­лю Міністерство фінансів вже в бюджеті 1930 р. значно збільшило прямі податки, включаючи податок на прибуток, а також непрямий податок на пиво. Подальше погіршення фінансового положення країни і наростаюча нестійкість фунта стер­лінгів привели до того, що іноземні утримувачі короткострокових внесків в банках Лондонського Сіті стали вилучати їх і переводити в більш міцну валюту. А це привело до зменшення золотого запасу країни. Природно, все це вимагало від уряду рішучих дій.

Але, на відміну від «нового курсу» Ф. Рузвельта, направлено­го на державне втручання в економіку, уряд Англії не ставив задач збільшення зайнятості або порятунок промисловості. Єдиною функцією його вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі і кредиту, що створився. Ідеї Кейнса про державне регулювання економіки, які в цей час тільки розроблялися, ще не оволоділи урядом Англії, який відкидав експерименти в області суспільних витрат. Та і сам Кейнс ще не був готовий відкрито відстоювати незбалансований бюджет.

В цих умовах в березні 1931 р. була створена королівська Комісія з національної економії на чолі з крупним бан­кіром Дж. Меєм. Комісія повинна була вивчити економічне положення країни і виробити відповідні рекомен­дації. В липні 1931 р. була опублікована доповідь Комісії.

Поворот в антикризовій політиці отримав обґрунтування в доповіді Королівської Комісії.[4]

Доповідь аналізувала фінансове положення країни і да­вала прогноз очікуваного бюджетного дефіциту. Оцінки Коміс­ії базувалися на найбільш песимістичних пропозиціях про зростання державних витрат, внаслідок чого був передбачений дефіцит в 120 млн фунтів стерлінгів в рік.

Висновки Комісії Мея зводилися до необхідності зменшення державних витрат і використання національ­ного прибутку для направлення засобів в галузі, що забезпечують соціальну справедливість і поліпшують економічну структуру країни. Передбачалося збільшити прямі і непрямі податки на 24 млн фунтів стерлінгів, скоротити державні витрати на 96 млн фунтів стерлінгів, причому дві третини доводилося на зменшення виплат безробітним.[1]

Керуючись ліберальними принципами, новий англійський уряд спершу намагався посилити пряме втручання, намагаючись зберегти перш за все стійкість фінансової системи держави за рахунок забезпечення бюджетної рівноваги.[4]

В серпні 1931 р. доповідь Комісії обговорювалася на засіданні лейбористського кабінету міністрів, очолюваного прем'єр-міністром Дж. Макдональдом. За ухвалення пропозицій Ко­місії голосували Макдональд і ще двоє міністрів, решта - проти. В результаті розколу, що привів до кризи в лейбористській партії, 24 серпня 1931 р. Макдональд сформував новий так званий національний уряд, в якому ключові пости були віддані консерваторам.

Доповідь Комісії Мея була схвалена вітчизняними і іноземними банкірами, які були готові видати новому англійському кабінету міністрів позики, зрозуміло, за умови виконання заходів, прийнятих Комісією. У вересні 1931 р. більше ста американських і французьких банків надали ан­глійському уряду позику у розмірі 80 млн фунтів стер­лінгів.

Приступивши до реалізації наміченого Комісією плану економії і раціоналізації бюджетних витрат, уряд збільшив прямі і непрямі податки, зменшив ставки державних службовців і вчителів, різко скоротив суспільні роботи. Зросли внески населення на соціальне страхування, виплати зменшилися. Був прийнятий закон про перевірку злиденності, що забороняв видачу допомог безробітним, які знаходилися на утриманні своєї сім'ї. В цілому допомоги з безробіття були зменшені на 10 %.

Разом з регулюванням державних витрат уряд Англії проводив інші заходи з оздоровлення економіки країни. У вересні 1931 р. був відмінений золотий стандарт фунта стерлінгів, що привело до знецінення паперового фунта і ро­сту роздрібних цін на внутрішньому ринку. [1] Курс девальвованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках.[2] Відбулося це тому що низка країн, до числа яких відносяться США, Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Італія і ін., не відмовилися від золотого паритету.

В роки світової економічної кризи англійський уряд вжив заходів по відмежуванню внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з боку США, Японії і Німеччини, що відродилася. Він відмовився від традиційного фритре­дерства і став проводити ефективну політику протекціо­нізму, підвищивши мита на ввезення іноземних товарів на 10, 33 і 100 %. Це позитивно позначилося на розвитку англійської промисловості і дозволило поліпшити платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту. [1]

У 1931 р. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв’язку з створенням „стерлінгового блоку” 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Аргентина, Бразилія та ін. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни „стерлінгового блоку” зберігали свої резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 р. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи на експорт англійських товарів в Австрію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський союз, Індію. Великобританія усунула затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу безмитне експортувати з країн „Співдружності націй” продукцію добувних галузей та сільського господарства. [2]

Прийняті урядом заходи сприяли відновленню довіри до фунта, і внески почали повертатися в анг­лійські банки. А до квітня 1932 р. фунт стабілізувався, бюд­жет був збалансованим, і фінансова криза минула. Велику роль зіграло і проведення протекціоністської полі­тики, що не тільки сприяло розвитку вітчизняної промисловості, але, разом з іншими заходами, створювало но­ві державні прибутки. В результаті, в 1934 р., політика економії була пом'якшена. Уряд відновив скорочені в 1931 р. допомоги з безробіття, понизив податок на прибуток. В 1935 р. був відмінений закон про перевірку злиденності.

В 1934 р. країна остаточно вийшла з кризи. Об'єм про­мислового виробництва цього року досяг рівня 1929 р. [1]

б) Антикризові заходи уряду Франції. Політика Народного фронту .

Запекла боротьба між різними політичними силами в свою чергу визначила особливості антикризової політики і вплинула на тривалість кризи.

Придушені комуністами і соціалістами в лютому 1934 спроби фашистського путчу за яким стояли не тільки фашистські організації, але й частина крупних монополій, представники церкви, спричинили помітний ріст впливу двох лівих партій, соціалістичної (СФІО) і комуністичної (ФКП), які об’єдналися в Народний фронт, і відповідно падіння уряду.

Такі зміни в політичних настроях громадян свідчили про неприйняття антикризових заходів буржуазних кабінетів. Скорочення бюджетного дефіциту і відновлення порушеної рівноваги за рахунок дефляції, зниження заробітної плати, скорочення соціальних витрат, підвищення рівня аналогів. [4]

Опублікована в січні 1936 р. програма Народного фронту була направлена на задоволення потреб ши­роких прошарків країни і передбачала зміцнення демокра­тичних свобод. Вона припускала обмеження влади фі­нансового капіталу, націоналізацію Французького банку і об'єктів військової промисловості. Передбачався ряд заходів соціального характеру: реформа податкового обкладення, скорочення робочого тижня без зменшення змісту, створення національної фундації безробіття, збільшення числа робочих місць, в основному за рахунок зниження пенсійного бар'єру. Крім того, намічалися широка організація суспільних робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську про­дукцію на користь виробників, підтримка селянських кооперативних товариств і ін.

Висунута програма Народного фронту дозволила йому перемогти на весняних виборах 1936 р. В країні розвернувся загальнонаціональний рух за здійснення програми: в кінці травня - початку червня в страйках брало участь близько 2 млн чоловік.

В червні 1936 р. був створений уряд Народного фронту на чолі з прем'єр-міністром Леоном Блюмом (1872-1950). До складу уряду ввійшли 12 соціалістів, 9 радикалів і пред­ставники дрібних республіканських груп. Вслід за цим в Па­рижі була підписана угода між Загальною конфедера­цією праці і підприємцями про збільшення заробітної плати і визнання профспілок. Угода передбачала введення 40-годинного робочого тижня, надання оплачуваних двотижневих відпусток, визнавала принцип колектив­них договорів. Ці і ряд інших положень Народного фронту були законодавчо закріплені рішенням французького пар­ламенту.

Уряд Блюма здійснив ряд пунктів програми Народного фронту. Була підвищена заробітна плата гірникам і державним службовцям, збільшені пенсії колишнім фрон­товикам, відмінені надзвичайні декрети направлені про­тив державних службовців. Для безробітних були органі­зовані суспільні роботи, а допомоги з безробіття звільнювалися від податків. Був заборонений примусовий розпродаж за борги власності дрібних торговців і ремісників, їм надавався кредит на пільгових умовах.

В 1937 р. була проведена податкова реформа, що вводила для дрібних підприємств податок у розмірі двох відсотків з обороту, а для крупних - шість відсотків. Збільшувалися податки на крупні спадки і високі доходи, у тому числі на прибутку акціонерних компаній. Це полегшило положення дрібних і середніх підприємств. Виділялися додаткові кредити на розвиток освіти, науки і культури. Уряд Народ­ного фронту встановив державний контроль над діяль­ністю Французького банку, провів часткову націоналіза­цію військовій промисловості і повністю націоналізува­в залізниці. Держава регулювала ціни на зернові продукти, було створено Національне зернове бюро, яке скуповувало зерно у селян за твердими цінами, що іноді перевищували низь­кі кризові ціни в 2-3 рази.

Ці і інші заходи уряду Народного фронту становили серйозні соціально-економічні завоювання трудящих Франції. Проте закріпити ці завоювання не вдалося. В другій половині 1937 р. країну охопила нова економічна криза. Уряд зіткнувся з пробле­мою дефіциту державного бюджету, що примусило піти на згортання програми Народного фронту.

Курс на згортання програми був викликаний багатьма причинами. Це і розкол усередині Народного фронту, і кризове економі­чне становище в країні, і в значній мірі - це міжнародна ситуація, пов'язана з аншлюсом Австрії і, яка вимагала відволікання засобів на будівництво оборонних споруд, що загострилася. Крім того, уряд Л. Блюма намагався провести ряд заходів, намічених програмою Народного фронту: ввести більш високий податок на капітал, який перевищував би 150 тис. франків, збільшити податки на так звані привілейовані підприємства (концесія, ліцензія і ін.), оподаткувати надприбутки підприємств, працюючих на оборону, встановити контроль за валютними операція­ми і ін. Це зачіпало інтереси крупного капіталу, що і яви­лось основною причиною падіння уряду Л. Блюма. Його змінив кабінет Едуарда Даладьє (1884-1970), який остаточно скрутив політику Народного фронту.

Досвід Народного фронту довів можливість і необхідність проведення політики рефор­мування економічних відносин на користь суспільства, активної соціальної політики в поєднанні із заходами державного антикризового регулювання економіки. Державне регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, додавши йому соціальну на­правленість, покласти початок трансформації самої капіта­лістичної системи.[1] Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929р. [2]

в) Плани Ч. Дауеса і О. Юнга в фашистській Німеччині.

Світова економічна криза глибоко уразила економіку Німеччини, що пояснюється в першу чергу її значною залежністю від іноземного капіталу. В 1932 р. об'єм промислового виробництва скоротився на 40 % в порівнянні з 1929 р., 68 тис. підприємств потерпіли крах. В 1932 р. потужності машинобудівної промисловості були завантажені на 27 %, автомобільної - на 25 %, будівництва - на 20 %. Кількість безробітних дос­тигла 7 млн чоловік. Промислова криза доповнювалася аграрною. На 60 % скоротилися обороти зовнішньої торгівлі. Прийшла в розлад кредитно-грошова система.[1]

Сформований весною 1930 р. уряд Г.Брюнінга, прагнучи подолати кризу, ліквідував систему соціального страхування, ввів нові прямі і непрямі податки, підвищив ввізні мита на сільськогосподарські продукти і т.д. В грудні 1931 р. були понижені виплати по безробіттю, пенсії, зарплати державним службовцям. Вперше уряд вторгався в систему та­рифних договорів, наказуючи загальне зниження заро­бітної плати на 10 -15 %, до рівня 1927 р. Одночасно обмежувалися демократичні права населення, рейхстаг поступово усувався від рішення державних справ, формувався такий стиль управління країною, за якого керівництво фактично знаходилося в руках вузької групи осіб при значному впливі військових чинів. У зв'язку з важким економічним станом Німеччина практично не могла виконувати план Дауеса. [3]

Криза в Німеччині викликала до влади фашизм. В січні 1933 р. президент Німеччини Гінденбург на пряму вимогу фі­нансових магнатів призначив Гітлера рейхсканцлером, передавши йому реальну владу. В країні була встановлена фашистська, терористична диктатура. Це стало можливим завдяки прямій підтримці німецького і іноземного, особливо американського, фінансового капіталу.

Із самого початку економічна політика фашистської держави була направлена на загальну мілітаризацію Німеччини і підготовку до другої світової війни. В короткий термін фашистський уряд перевів всю країну на військові рейки. Всі ресурси країни, і перш за все запаси сировини і продовольства, грошові фундації, передавалися в руки військових. Здійснюючи мілітари­зацію Німеччині, Гітлер грубо порушував Версальський договір. Але США, Великобританія, Франція не тільки не виступили з протестом, але фінансували Німеччину і фактично допомага­ли забезпечити гітлерівську армію сучасною зброєю

В 1933-1935 рр. здійснювався процес централізації еко­номічної потужності в руках фашистської держави. Держава здійснювала тотальне регулювання німецької економіки. Взявши в свої руки управ­ління економікою, вона забезпечувала підприємства робочою си­лою, устаткуванням, сировиною, здійснювала розподіл виробничої продукції при обмеженні ринкового обміну.

Економічну політику фашистської Німеччини здійснював створена в червні 1933 р. при міністерстві економіки Ге­неральна рада господарства, куди ввійшли такі крупні промисловці, як Р. Крупп, Ф. Тіссен, Р. Феглер, Ф. Флік, банкір Шредер. По суті, ініціатива окремих підприємців була сильно обмежена.

Націоналізація підприємств в Німеччині не проводилася, і засоби виробництва залишалися переважно в приватній власності. Проте підприємці мали вельми обмежену можливість розпоряджатися своїми засобами виробництва. Питання об'єму виробництва, його асортименту, цін на виготовлену продукцію розв'язувалися централізовано.

В лютому 1934 р. був прийнятий «Закон про підготовку до побудови німецького господарства». Відповідно до цього закону міністр економіки міг створювати або розпускати господарські об'єднання, призначати їх керівників. Вся економіка розділялася на створені сім головних імперських груп: промисловості, енергетики, ремесла, торгівлі, бан­ківської і страхової справи , транспорту. Через ці групи і проводилися державні рішення в області економіки.

Разом з галузевою створювалася регіональна структура управління. Країна була розділена на 18 господарських облас­тей, в кожній з яких створювалася господарська палата, що виконувала функції місцевого органу економічної влади. Імперські групи і регіональні економічні палати повністю контролювали економіку. Вони створювали і розпускали промислові об'єднання, регулювали розподіл­ замовлень, кредитів, сировини, контролювали об'єми виробництва, напрями його розвитку, рівень цін.

В управлінні економікою панував принцип адміні­стративного диктату, згідно якого групи підприємств і сектори економіки в своїй господарській діяльності підкорялися наказам виртсшафтсфюрерів (керівників економіки).

В 1934 р. був виданий декрет про трудовий фронт, який закріплював систему примусової праці. Згідно закону заборонялися страйки і перехід робітників з підприємства на підприємство. Ще в 1933 р. був прийнятий закон про примусове картелювання, за яким окремі підприємства повинні були вхо­дити до складу існуючих картелів або синдикатів.

В прийнятому в травні 1935 р. секретному законі «Про оборону імперії» була висунута задача «поставити всі економічні сили на службу ведення війни». І як наслідок, вже в мирний час вся економіка перемкнулася на військове виробництво, а продовольство і сировина закуплялися за межею. В 1936 р. був затверджений чотирилітній план мобілізації економічних ресурсів, накопичення дефіцитних матеріалів і розширення виробництва військового спорядження. План був розрахований на створення власної сировинної бази для забезпечення потреб воєн­ного виробництва.

У фашистській Німеччині здійснювалося державно-монополістичне регулювання і сільського господарства. Головним органом держави по регулюванню сільськогосподарського виробництва був «Імперський стан з продо­вольства», який неподільно контролювало галузь. Про­дукція кожного двору строго враховувалася, і велика частина її здавалася державі у вигляді примусових поставок за низь­ким цінами. Основним джерелом надходження товарної про­дукції державі було крупне капіталістичне господарство.

В роки фашистської диктатури формувалася система позаекономічного примушення. В 1935 р. для хлопців і дівчат у віці 18-25 років була введена примусова трудова по­винність, а в 1938 р. вона стала загальною. Окремим групам кваліфікованих робітників заборонялося довільно міняти місце роботи. Робочий день перед війною досягав 10-14 годин. Все більш посилювалося державне втручання у всі сфери економічного життя.

Отже, до 1938 р. в Німеччині склалася тоталітарна, центра­лізована система управління, в якій ринок перестав виступати регулятором економіки. Основна структура такого управління створювалася на базі існуючих синдикатів, які без яких-небудь змін були перетворені на органи цент­ралізованого управління, а їх апарат був наділений суспільно-правовими функціями. В галузях промисловості, де синдикатів не було, вони створювалися в обов'язковому порядку.

Німецький економіст Вальтер Ойкен (1891-1950), що дослідив господарський механізм нацистської Німеччини і роздумував над тим, як його перебудувати, коли буде покінчено з гітлерівською диктатурою, вважав, що централізоване управління країни характеризувалося тоді чотирма етапами:

1 етап – збір статистичних даних про потужності, запаси, споживання сировини, матеріалів, енергії, їх вітчизняному виробництві і імпорті і т.д., і складання на їх основі кількісних балансів поставок і споживання за минулий рік, півріччя, квартал.

2 етап – на основі отриманих даних розгортається процес планування. Найвищі органи встановлювали плано­ві завдання, що стосувалися програм озброєння і централізо­ваних капіталовкладень (виробництво металу, верстатів, шкіри і ін.). Інші вимоги до плану залежали від споживачів представлених синдикатами. Майбутні потреби визначалися на основі фактичного споживання за попередній пла­новий період. А це вело до того, що потреби, як правило значно перебільшувалися.

Результатом процесу планування був балансовий план за відповідний період, комплекс міжгалузевих і міжпрофесійних балансів, що послідовно були скоректовані за пріоритетами прямого втручання центру.

3 етап – встановлення виробничих завдань окремим підприємствам: кількість вироблюваної продукції за певний період часу, її асортимент і якість. Під це завдання виділялося сировина і призначався одержувач кінцевого продукту.

4 етап – контроль досягнутих результатів. Підприємства повинні були регулярно (раз на квартал, місяць, іноді щоденно) давати відомості керівним організаціям, а ті їх звіряли з плановими завданнями. Якщо план не виконувався, часто він коректувався з урахуванням вузьких місць.

За системи централізованого управління, що склалася, підприємства на етапі складання плану максимально збільшували вимоги у виробничих чинниках (сировині, матері­алах, робочій силі, інвестиціях і ін.), а керівні органи примушували їх скорочувати

Планові завдання підприємствам давалися в глобальних ве­личинах, що дозволило виконувати їх без урахування реальних необхідностей. Це означало, що разом з вузькими місцями вироблялася «непотрібна продукція». Ойкен показав, що спроби центральних органів розв'язати цю проблему шляхом зміни цін не увінчалися успіхом. Тверді ціни перестали бути економі­чною інформацією про те, наскільки ефективно взаємодіють виробничі чинники. Традиційна ринкова рівновага, заснована на балансі ефективної пропозиції і попиту, перетвориться, на думку Ойкена, в натуральну збалансованість «потреб», виражених централізован­им планом і наявними «ресурсами». Виникає чорний ринок, який не тільки не заважав досягненню мети, по­ставлених центральними органами, але, як показав Ойкен, допомагав виконувати централізовані плани. Чорний ринок часто проробляв ту роботу, яку не могло виконати цен­тралізоване планування.

Висновок

Економічна криза 1929-1933 рр. була найглибшою кризою перевиробництва за всю історію капіталізму. Близько чотирьох років економіка капіталістичних країн знаходилася в стані повної дезорганізації.

Широкомасштабна руйнівна сила кризи проявилася в різкому падінні промислового виробництва, розоренні та банкрутстві промислових торгових фінансових підприємств і фірм. Різко впав рівень заробітної плати, ефект перевиробництва викликав дефляцію, тобто відбулося зниження цін. Виробники, неспроможні збути свою продукцію за хоч відносно прийнятними цінами, почали знищувати її. Найстрашнішим наслідком стало зростання безробіття.

Складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувала грунт для приходу до влади фашистів. В Англії та Франції криза розпочалася пізніше, ніж в США та Німеччині, та й рівень падіння обсягів виробництва не був таким значним. Особливо складний та затяжний характер криза набрала в країнах, економічно та політично залежних від світових економічних лідерів. Криза охопила всі сфери господарства : світова торгівля впала майже на дві третини; дуже постраждав аграрний сектор економіки, який так і не зміг відновити виробництво до початку Другої світової війни; 56 країн девальвували свою валюту тощо.

Кожна країна, уражена кризою, намагалася якнайшвидше подолати її негативні наслідки та вивести господарство із застою. Уряди країни створювали свою програму з ліквідації економічної кризи. В Англії був застосований план економії Дж. Мея, у Франції впроваджувалася політика Народного фронту, Німеччину охопила економічна політика фашистського уряду.

Результати впровадженої політики відчувалися не моментально, а лише через досить тривалий час. Вони виявилися досить ефективними, і в США, і в інших країнах, які застосовували методи, близькі до заходів „Нового курсу”.

Інша картина спостерігалася в країнах, де застосовували політику, близьку до політики нацистів у Німеччині. Така модель виходу з криз давала моментальний позитивний ефект. Але, на думку більшості дослідників, незважаючи на високі економічні показники, Німеччина стояла перед катастрофою, адже в основі її процвітання лежала штучно розкручена воєнна кон’юнктура. Політика мілітаризації економіки не лише не розв’язувала проблеми відбудови оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього та зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи, а навпаки, заганяла це питання в кут. І розв’язання зовнішньої агресії – єдине, що могло відтягнути економічну катастрофу.

Політика уряду Франції ще раз підтвердила, що втручання держави в економіку країни є невід’ємною частиною її успішного розвитку. Досвід Народного фронту підтвердив можливість і необхі­дність державного регулювання економіки в інтере­сах суспільства, показав можливість і ефективність спільних зусиль держави і прогресивної суспільної орга­нізацій в здійсненні заходів, направлених на підвищення рівня економічного розвитку і матеріального добробуту суспільства.

Державне­ регулювання сприяло виходу Франції з найскладніших соціально-економічних ситуацій.

Англійський уряд зробив акцент на процесі концентрації виробництва задля уникнення негативних наслідків економічної кризи. Не менш важливою була політика протекціонізму, яка дала змогу підвищити конкурентоспроможність англійських товарів на світових та місцевих ринках.

Складний і суперечливий шлях пройшли країни задля виходу з кризи. Економічна політика урядів провідних країн світу мала, і негативні, і позитивні наслідки. Та надзвичайно важливим є, проаналізувавши причини падінь та підйомів, зробити правильні висновки та використати досвід лідерів для ліквідування економічних криз в наш час.

Список використаної літератури

1. Лортикян Э. Л. История экономических реформ: Мировой опыт второй половины XIX – XX вв. – Харьков: Консум, 1999. – 288 с.

2. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу. – 5-те вид., стер. – К., Вікар, 2002. – 477 с. – (Вища освіта XXI століття).

3. Экономическая история зарубежных стран. Курс лекций/ Н.И. Полетаева, В.И. Голубович, Л.Ф. Пашкевич и др.; под общ. ред. В.И. Голубовича. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 1997. – 432 с.

4. История мировой экономики: Учебник для вузов/ Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. – М.: ЮНИТИ, 2001. – 727 с.: ил.

5. Економічна історія: Лекції/ Н.О. Тимочко, О.А. Пучко, А.М. Рудомьоткіна та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 268 с.

6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2004. – 499 с. – (Вища освіта ХХІ століття).