Теоретико-методологічні основи організації управління фінансовими ресурсами підприємств у перехідній
1.1. Економічна природа та призначення фінансових ресурсів підприємств
Для успішного функціонування будь-якого підприємства вирішальне значення має забезпечення його діяльності необхідним обсягом фінансових ресурсів. Термін “фінансові ресурси” широко використовується в економічній літературі та практиці господарювання. Часте вживання та обговорення науковцями економічної сутності цього терміну закономірно привело до появи різних підходів щодо його трактування. Сьогодні можливі два напрямки вивчення змісту та ролі фінансових ресурсів у економічному середовищі. Перший з них пов’язаний з ретроспективним аналізом запропонованих до цього часу тлумачень поняття “фінансові ресурси”, що дозволяє зрозуміти їх природу, сутність та значення в сучасних умовах господарювання, а другий характеризується пошуком нового визначення поняття “фінансові ресурси”, що закономірно ставить питання про його доцільність.
В економічній сфері ще не вироблено єдиного, загальноприйнятого погляду на фінансові ресурси, особливо на рівні підприємств. Питання пов’язані з з його визначенням досліджували і досліджують багато вчених. Крім пошуку відповіді на питання про сутність та зміст фінансових ресурсів, велика увага в їхніх роботах приділяється практичній реалізації фінансових відносин, дослідженню як джерел фінансових ресурсів, так і варіантів їх використання.
Зупинимося на короткому огляді основних результатів наукових досліджень поняття “фінансові ресурси”. Зокрема питанням сутності фінансів, їх ролі в розподілі та перерозподілі національного доходу присвячена праця Д.А.Аллахвердяна “Роль финансов в распределении национального дохода СССР”[7]. В ній зазначається, що фінансові ресурси утворюються в процесі виробничо-фінансової діяльності підприємств завдяки створюваному ними чистому продукту, який отримуючи своє грошове вираження, виступає в якості фонду грошових коштів. Дане визначення, на нашу думку, є неповним оскільки: по-перше, не враховує те, що фінансові ресурси можуть крім виробничо-фінансової діяльності підприємств, також створюватися в процесі інвестування; по-друге, у визначенні робиться акцент на процесі формування фінансових ресурсів, а не їх розподілі та використанні, тобто досліджуються джерела фінансових ресурсів, а не самі фінансові ресурси; по-третє, грошові кошти підприємства можуть знаходитися не лише у фондовій формі.
Фінансові ресурси як сукупність грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні підприємств, розглядаються в роботах І.Т.Балабанова “Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом”[14], А.О.Єпіфанова, І.В.Сало, І.І.Дьяконова “Бюджет і фінансова політика України”[86] та Поддєрьогіна А.М. “Фінанси підприємств”[238]. Для більшої точності, на нашу думку, доцільно б було окремо зазначити, що фінансові ресурси не просто грошові кошти, а деякий ресурс, що здатний перетворюватися на капітал який не виступає у вигляді реальних грошей.
У праці Бєлоліпецького В.Г. “Финансы фирмы”[22] поняття “фінансові ресурси” трактується як частина грошових коштів у формі доходів та зовнішніх надходжень, що призначені для виконання фінансових зобов’язань та здійснення витрат по забезпеченню розширеного відтворення. Дане визначення, на нашу думку, не враховує те, що частина фінансових ресурсів може бути іммобілізована у вигляді капіталу.
Фінансові ресурси як грошові фонди, що створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання валового внутрішнього продукту, який створюються упродовж певного часу в державі досліджуються в праці Василика О.Д. “Теорія фінансів”[57]. Автор проводить глибокий аналіз сутності фінансових ресурсів на рівні державних фінансів, що і відображається у розгляді фінансових ресурсів, як грошових фондів.
Базові проблеми теорії фінансів у взаємозв’язку із положеннями політичної економії досліджував Е.О.Вознесенський “Методологические аспекты анализа сущности финансов”[62]. Автором зроблено спробу проаналізувати закономірності розвитку фінансів у різних формаціях. Він зазначає, що “фінансові ресурси” – це грошові фонди. На рівні держави це дійсно так, проте на нашу думку, фінансові ресурси на рівні суб’єктів господарювання це не тільки грошові фонди, але й грошові кошти у не фондовій формі.
Cистематизація великого історичного матеріалу щодо питань розвитку фінансово-кредитних відносин в колишньому СРСР, який охоплює період з 1917 по 1950 роки проведена в праці В.П.Д’яченка “История финансов СССР (1917-1950 гг.)”[83]. В цій праці під фінансовими ресурсами автор розуміє централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів у відповідності з функціями та завданнями держави. Трактування фінансових ресурсів у цій роботі здійснюється через призму адміністративно-командної системи, що базувалася на тотальній державній власності, що визначило пріоритетом досліджень державні фінанси, в наслідок чого логічним видається трактування фінансових ресурсів в якості фондів грошових коштів.
Дослідженню походження та еволюції терміну “фінансові ресурси” присвячена робота Д.С.Молякова “Финансы предприятий отраслей народного хозяйства”[142]. У ній стверджується, що поняття “фінансові ресурси” у вітчизняній практиці вперше було вжите під час складання першого п’ятирічного плану, до складу якого входив баланс фінансових ресурсів. Крім того, в ній наводиться декілька існуючих визначень терміну “фінансові ресурси”, а саме:
– це грошові кошти, що знаходяться в розпорядженні держави, підприємств, господарських організацій і установ та які використовуються для фінансування витрат та утворення різних фондів та резервів. На нашу думку говорячи про фінансові ресурси мається на увазі вже результат використання грошових коштів;
– це складова частина економічних ресурсів, що представляє собою кошти грошово-кредитної та бюджетної системи, які використовуються для забезпечення безперебійного функціонування та розвитку економіки, здійснення соціально-культурних заходів, задоволення потреб управління та оборони. На нашу думку, фінансові ресурси не можна трактувати лише в контексті коштів грошово-кредитної та бюджетної системи. В даному випадку ведеться мова лише про централізовані фонди фінансових ресурсів, які сформовані з метою виконання функцій держави, тобто не враховуються ті грошові кошти, які знаходяться в розпорядженні суб’єктів господарювання;
– це виражена в грошових коштах частина національного доходу, яка може бути використана державою (безпосередньо чи через підприємства) з метою розширеного відтворення. Дане визначення теж потребує уточнення, оскільки фінансові ресурси може використовувати не лише держава, а й ті ж суб’єкти підприємницької діяльності.
У праці С.Я.Огородника “Финансово-кредитные методы повышения эффективности промышленного производства”[229] сформульовано поняття “фінансові ресурси” враховуючи такі припущення: фінанси слід розглядати як складову частину виробничих відносин суспільства; фінансові ресурси створюються та використовуються в процесі реалізації фінансових відносин; поняття “ресурс” розглядається як щось таке, що може бути використане для досягнення певних цілей. Виходячи з цього фінансові ресурси розглядаються автором як грошові кошти, що сформовані у фондах цільового призначення для здійснення певних витрат. У даній роботі спостерігається та ж сама помилка, що і в попередній праці, а саме не врахування в складі фінансових ресурсів грошових коштів які використовуються у нефондовій формі.
Проблеми теорії та методології утворення та використання фінансових ресурсів, дослідження взаємозв’язків фінансів та економічних законів, а також роль фінансових ресурсів у фінансово-кредитному механізмі розглядаються в роботі В.К.Сенчагова “Эффективность использования основных фондов (показатели, факторы, стимулы)”[199]. Цим автором фінансові ресурси трактуються як фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємств та організацій, а також джерело їх подальшого розвитку. Вони характеризують в грошовій формі процеси утворення, розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту та найважливіших його елементів. Недоліком даного тлумачення, на нашу думку, є те, що автор аналізуючи їх походження (джерела та способи утворення) та призначення не розкриває конкретні форми та види їх існування.
Розкриттю питань теорії та методології радянських фінансів, історії їх становлення та розвитку присвячено спільну роботу М.Г.Сичова та Б.І.Болдирєва “Финансы СССР”[235]. Щодо сутності фінансових ресурсів у ній зазначено, що утворені підприємствами, об’єднаннями, організаціями та державою грошові нагромадження та грошові фонди в порядку розподілу та перерозподілу суспільного продукту та національного доходу і є фінансовими ресурсами. Враховуючи це визначення можна зробити висновок, що автори розмежували фінансові ресурси та джерела їх утворення, що дозволило виділити в структурі фінансових ресурсів крім грошових фондів також і грошові нагромадження.
Питання фінансового управління підприємством розглядаються в роботі В.І.Терьохіна “Финансовое управление фирмой”[228]. У даній праці під фінансовими ресурсами розуміються фонди грошових коштів, які знаходяться в розпорядженні держави, господарюючих суб’єктів та населення, що утворюються в процесі розподілу та перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту, головним чином чистого доходу у грошовій формі та призначені для забезпечення розширеного відтворення та задоволення загальнодержавних потреб. З цього визначення випливає, що автор теж розмежовує фінансові ресурси та джерела їх формування, проте не враховує те, що використання підприємством грошових коштів для виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими компаніями здійснюється у нефондовій формі.
У праці М.І.Туган-Барановського “Социальная теория распределения” запропонована соціально-економічна теорія розподілу фінансових ресурсів, що стала важливим кроком в розвитку економічної думки України[99, 321]. Незважаючи на прогресивність даного підходу він розкриває сутність лише формування первинних доходів, що акцентує увагу не на дослідженні фінансових ресурсів, як таких, а на джерелах їх формування.
Аналіз чинників, що впливають на процес формування та використання фінансових ресурсів проведений у праці М.П.Яснопольського[99, 312]. Ця робота, на нашу думку, заслуговує на особливу увагу зі сторони суб’єктів розподілу фінансових ресурсів оскільки пов’язує результативність управлінських рішень з економічними та іншими особливостями регіонів.
Проаналізувавши запропоновані різними авторами підходи до трактування фінансових ресурсів, можна зробити висновок, що вітчизняна наукова думка сформувала достатньо цілісне та докладне уявлення про процеси формування фінансових ресурсів підприємницьких структур і, у той же час, практично не нагромадила теоретичного та практичного досвіду розробки шляхів їх цільового та ефективного використання.
В результаті виникає потреба комплексного дослідження процесів формування та розподілу фінансових ресурсів в умовах ринкової трансформації економіки України, що дасть змогу забезпечити більш повне та всебічне висвітлення сутності терміна “фінансові ресурси підприємств”. У контексті цієї роботи акцент робиться на процес розподілу фінансових ресурсів, а не їх формування. Керуючись цим, у дисертаційній роботі, пропонуємо таке визначення фінансових ресурсів підприємств: це грошові кошти фондового та нефондового характеру, що є в розпорядженні підприємств і використовуються ними для споживання, трансформації в інші види ресурсів або виконання фінансових зобов’язань.
Фінансові ресурси формуються під час заснування підприємств, утворюються за рахунок власних та прирівняних до них коштів, мобілізуються на фінансовому ринку, поступають у порядку розподілу грошових надходжень. Фінансові ресурси, що формуються на рівні підприємств, забезпечують можливість здійснення виробництва продукції, інвестування, формування оборотних коштів, створення фондів економічного стимулювання, виконання зобов’язань перед бюджетом, фінансово-кредитною системою, постачальниками та працівниками, здійснення міжгосподарських розрахунків. Їх рух опосередковує рух матеріальних та трудових ресурсів, необхідних складових організації виробничого процесу.
Вони можуть використовуватися для:
– придбання сировини, матеріалів та напівфабрикатів у постачальників;
– придбання основних засобів;
– придбання нематеріальних активів;
– придбання довготермінових фінансових інструментів інвестиційного портфелю підприємства;
– виплати заробітної плати операційним працівникам;
– виплати заробітної плати адміністративно-управлінському персоналу;
– виплати дивідендів власникам підприємства;
– здійснення інших виплат грошових засобів в процесі операційної діяльності;
– сплати податкових платежів до бюджету;
– сплати податкових платежів до позабюджетних фондів;
– погашення основного боргу за довготерміновими кредитами і позиками;
– погашення основного боргу за короткотерміновими кредитами і позиками;
– забезпечення приросту незавершеного капітального будівництва;
– викупу власних акцій підприємства.
Розмір та структура фінансових ресурсів залежить від обсягу виробництва та його ефективності. Зв’язок між розміром фінансових ресурсів та обсягом виробництва є двояким, оскільки основним регламентуючим фактором збільшення обсягів виробництва є величина фінансових ресурсів, як і навпаки. Наприклад, недостатній розмір фінансових ресурсів веде до скорочення обсягу виробництва та неможливості його розширення, зниження рівня використання виробничих потужностей, недостатнього забезпечення матеріальними, трудовими та іншими ресурсами і, як наслідок, до ще більшого скорочення фінансових ресурсів.
Достатній розмір фінансових ресурсів забезпечує: стабілізацію обсягів виробництва, а також можливість його розширення; високий, проте не повний рівень використання виробничих потужностей; достатній рівень забезпечення організації матеріальними ресурсами, а, отже, здатність в процесі виробництва відшкодувати авансовані фінансові ресурси в обсязі, що не буде поступатися використаному.
Надлишковий обсяг фінансових ресурсів сприяє тенденції збільшення обсягів виробництва, розширення асортименту продукції, що випускається, освоєння нових видів продукції, повного використання існуючих виробничих потужностей, повного забезпечення підприємства необхідними товарно-матеріальними цінностями, що забезпечить зростання об’ємів фінансових ресурсів, проте може також вести до перевитрат та недоцільного їх використання і, до скорочення обсягів виробництва.
Фінансові ресурси підприємств формуються за рахунок різних джерел. Їх пропонуємо поділяти на сім видів як це показано на рис.1.1.
Використання фінансових ресурсів на підприємствах здійснюється в результаті розподілу грошових поступлень шляхом:
– утворення фондів грошових коштів;
– виконання фінансових зобов’язань перед державою та суб’єктами господарювання;
– фінансового забезпечення процесів відтворення на підприємствах.
Звідси випливає, що розподіл фінансових ресурсів може здійснюватися у 2-х формах – фондовій і нефондовій. Це пояснюється тим, що частина фінансових ресурсів підприємства використовується на утворення грошових фондів цільового призначення: фонду оплати праці, фонду виробничого розвитку, фонду матеріального заохочення тощо. В той же час інша частина фінансових ресурсів використовується для виконання платіжних зобов’язань перед бюджетом, установами фінансово-кредитної системи, постачальниками.
В процесі розподілу фінансових ресурсів важливе значення має оцінка ефективності окремих напрямів їх використання. Допомогти в цій справі, на нашу думку, може класифікація фінансових ресурсів за рядом ознак (див. рис. 1.2.–1.5).
Рис. 1.1. Структура джерел фінансових ресурсів підприємств
у перехідній економіці України.
– за термінами використання фінансових ресурсів підприємств (рис.1.2.);
Рис.1.2. Класифікація фінансових ресурсів підприємств за термінами їх використання.
-за напрямами викори
стання фінансових ресурсів підприємств (рис.1.3.);
Рис.1.3. Класифікація фінансових ресурсів підприємств за напрямками їх використання.
– за видами фондів, що утворюються в результаті розподілу доходів підприємств (рис.1.4.);
Рис.1.4. Класифікація фінансових ресурсів підприємств за видом фонду, що утворюється в результаті їх використання
- за приналежністю фінансових ресурсів підприємств (рис.1.5.)
Рис.1.5. Класифікація фінансових ресурсів підприємств за приналежністю
На формування та використання фінансових ресурсів підприємств впливають різноманітні чинники, які по відношенню до суб’єктів підприємницької діяльності доцільно поділяти на внутрішні (несистематичні) – пов’язані безпосередньо з діяльністю окремого підприємства та зовнішні (систематичні) – не пов’язані.
До внутрішніх чинників можна віднести:
– рівень досконалості фінансової структури підприємства (деталізація фінансових завдань);
– якість організації управління фінансовими ресурсами;
– оптимізація потоків сировини/готової продукції з метою мінімізації запасів та відповідних витрат;
– вироблення оптимальної структури виробничого циклу з метою забезпечення найбільшої віддачі обладнання, зниження впливу сезонності виробництва шляхом випуску альтернативних видів продукції;
– налагодження роботи з посередницькими організаціями, забезпечення зв’язку збутової стратегії із виробничою;
– позиціонування, вибір сегментів ринку згідно виробничих можливостей;
– визначення критеріїв цінової політики, позиціонування продукції в координатах “ціна – якість”;
– аналіз існуючого ринку продукції;
– якість фінансового, управлінського та податкового обліку;
– планування дистриб’юторської мережі, планування роботи з контрагентами та її узгодження з фінансовим планом підприємства;
– планування рекламної кампанії;
– здійснення цінової політики виходячи із витрат на виробництво, пошук шляхів їх зниження, аналіз цін конкурентів;
– аналіз структури витрат та шляхів її оптимізації;
– загальна оцінка ефективності функціонування виробництва та узгодження його із фінансовим планом підприємства;
– визначення критеріїв відповідності кваліфікації персоналу займаним посадам згідно організаційної структури, делегування повноважень, визначення межі відповідальності;
– характеристика персоналу згідно організаційної структури та фінансового плану підприємства.
До зовнішніх чинників слід відносити:
– інфляцію;
– зміну ціни на ресурси;
– зміну політичного курсу влади;
– зміну правового поля;
– стан розвитку фінансового ринку;
– стан економіки в цілому.
Усі вище перераховані чинники мають вплив на формування та використання фінансових ресурсів через регулювання структури та потужності різноманітних фінансових джерел. Так, наприклад, зменшення собівартості за умов стабільності інших факторів виробництва та реалізації продукції призведе до збільшення прибутку організації і, як наслідок, до збільшення обсягу її фінансових ресурсів.
Ріст виробництва та підвищення його ефективності є основою для збільшення обсягу фінансових ресурсів, що інвестуються у сферу виробництва, забезпечуючи тим самим ріст його обсягу. Процес функціонування будь-якого підприємства носить циклічний характер. В межах одного циклу відбувається залучення необхідних фінансових ресурсів, поєднання їх з виробничим процесом, реалізація виробленої продукції та отримання фінансових результатів. Тобто фінансові ресурси перебувають у постійному русі, переходячи з однієї фази виробничо-господарської діяльності в іншу. Наявність фінансових ресурсів у необхідних розмірах та ефективне їх використання забезпечують належний рівень фінансової безпеки підприємства.
Слід також зазначити, що вивчення спадщини минулого набуває винятково важливого значення для повнішого розкриття сутності фінансових ресурсів, вироблення чіткого бачення майбутнього, оцінки доцільності сприйняття зарубіжних ідей, врахування помилок минулого. Це дозволить вирішити надзвичайно складні практичні завдання, що постають сьогодні перед українською державою.
Наукові дослідження, що проводяться у фінансовій сфері здійснюються через оцінку існуючих теоретичних підходів та глибокий аналіз сучасності. Наслідком цього є пошуки раціональних управлінських рішень, що дозволять удосконалити існуючі економічні системи шляхом ефективного розподілу та використання фінансових ресурсів. Саме обґрунтуванню цього і присвячено наступний розділ даної роботи.
1.2. Сутність управління фінансовими ресурсами підприємств в умовах ринкової трансформації економіки України
Для сучасного рівня пізнання основ функціонування економічних систем характерною є постійна поява нових проблем їх розвитку. Однією з найскладніших, за можливістю теоретичного та практичного вирішення є проблема управління фінансовими ресурсами підприємств в умовах формування ринкової економіки.
Не зважаючи на те, що управління, як явище людської діяльності, з’явилося дуже давно, справжня наукова теорія організації та управління виникла лише в ХХ столітті. Це було зумовлено величезним ростом масштабів суспільного виробництва та об’єктивним ускладненням функцій управління, що вимагали наукового обґрунтування тих управлінських ситуацій, які мали місце на практиці. Останніми роками значно зросла зацікавленість представників різних галузей науки до проблем управління. Вивченням цих проблем, поряд із економістами, інженерами та іншими спеціалістами, все активніше починають займатися математики, соціологи, психологи та юристи. Величезні перспективи перед дослідниками відкрилися завдяки досягненням кібернетики, системного аналізу, теорії інформації, математичної економіки та економетрії, що озброїли науковців та практиків новими потужними засобами наукового аналізу.
Управлінська діяльність – один з найважливіших факторів функціонування і розвитку підприємств в умовах ринкової економіки. Вона постійно вдосконалюється у відповідності з об’єктивними вимогами виробництва та реалізації, ускладненням господарських зв’язків, підвищенням ролі споживача у формуванні техніко-економічних та інших параметрів продукції.
Дослідженням категорії “управління” займалася та займається велика кількість науковців та практиків. Серед них доцільно згадати: К.Адамецького, Ч.Бернарда, А.Бірмана, Г.Ганта, Д.Гвішіані, Ф.Герцберга, Л.Гілбрет, Ф.Гілбрета, Б.Гурнея, Л.Гьюліка, Р.Девіса, Е.Дейл, П.Друкера, Х.Емерсона, Л.Еплі, П.Лоуренса, Дж.Лорма, Г.Меткафа, У.Моріса, Е.Мейо, Д.Мак-Грегора, У.Ньюмена, А.Пушкаря Г.Райфу, Ф.Ротлісбергера, Г.Саймона, М.Старра, Ф.Тейлора, Х.Хетуея, С.Томпсона, А.Файоля, Л.Урвіка, М.Фоллет, А.Чандлера, та інших.
Аналіз їх праць дозволив нам виділити наступні варіанти її визначення, а саме управління це:
– сукупність видів людської діяльності, що направлені на досягнення запланованих результатів;
– дії щодо розв’язання фінансово-господарських проблем, тобто процес підготовки і прийняття управлінських рішень;
– діяльність щодо забезпечення взаємозв’язку структурних елементів системи;
– здійснення цілеспрямованих впливів;
– цілеспрямована дія на об’єкт з метою змінити його стан чи поведінку у зв’язку із зміною умов зовнішнього середовища;
– процес здійснення управлінського впливу;
– визначена організація тих чи інших процесів щодо досягнення поставлених цілей;
– цілеспрямована діяльність зорієнтована на досягнення планових показників головним чином із використанням інформаційних потоків;
– цілеспрямований вплив на систему з метою переводу її з одного стану в інший;
– сукупність окремих процесів (етапів, стадій, операцій) об’єднаних з єдиною ціллю – прийняття управлінського рішення та організації його практичного здійснення;
– створення найкращих, оптимальних у визначений момент організаційних умов з метою розширеного відтворення, для побудови матеріально-технічної бази держави.
Сьогодні не можна проаналізувати сутність управління не трактуючи його як науку. Першим вченим, що ввів у світ управління слово “наука” був Генрі Меткаф (1847-1917), який стверджував, що управління арсеналами та цехами є мистецтвом, яке передбачає застосування до великої кількості різноманітних ситуацій окремих принципів, що разом складають те, що можна назвати наукою управління.
Безпосередньо наука управління виникла в результаті синтезу концепцій “класичної” школи та школи “людських відносин”. Більшість теоретиків розмежовують поняття “наукове управління” і “наука управління”. Наукове управління – це практика управління, що здійснюється на науковій основі, яку розробляє “наука управління”, тобто теоретичні дослідження самого процесу управління. Наука управління є частиною “акумульованого та визначеного знання, яке систематизоване і сформульоване у відповідності з встановленими загальними істинами і загальними закономірностями. Наука управління потребує, для цілей досліджень, багатьох інструментів та методів які відносяться до математики, економіки, психології, соціології, інженерії”[25].
Одним із найбільш відомих представників даної школи був К.Адамецки. Він стверджував: “під наукою управління слід розуміти способи, а також технічні заходи управлінської діяльності, як окремих виробничих одиниць, так і їх колективів, що ґрунтуються на пізнанні і використанні законів залежності між причинами і наслідками, що відкриті науково-експериментальним методом метою яких є досягнення максимального корисного ефекту при мінімальних затратах часу, людської праці, енергії природи і взагалі усіх виробничих засобів”. В якості об’єктів досліджень “науки управління” він пропонував розглядати 3-и фактори: капітал, працю, управління[2, 158-161].
Сутність управління неможливо зрозуміти не розглянувши такі його категорії як закономірності, принципи, функції та методи. Кожна із них з однієї сторони характеризує єдиний за своєю суттю процес – управління, а з іншої відображає окремий його аспект.
Закономірності управління – це об’єктивні, суттєві, стійкі, повторювані, необхідні явища, процеси, риси, елементи управління і зв’язки між ними, що не залежать від суб’єкту дослідження та методів пізнання. Вони розглядаються як етап формування закону на початку його теоретичного осмислення та дослідження. До закономірностей управління в цілому відносяться: єдність управління елементами деякої системи; узгодженість керуючої і керованої систем; свідоме пропорційне управління; єдність дії усіх ланок управління, а до закономірностей властивих окремим сторонам управління: зміна функцій управління; скорочення числа ланок управління; зростання об’єму функцій; зростання об’єму контролю.
Принципи управління – це результат осмислення та узагальнення закономірностей практики управління. Принципи управління необхідно трактувати як уявлення про управлінську діяльність, але не саму діяльність і відповідно надавати їм суб’єктивний характер. Це правила, що відображають об’єктивні закономірності і виступають в якості регулюючої основи діяльності суб’єкту дослідження шляхом апріорного її описання. Принципи управління – це продукт узагальнення людьми дії об’єктивних законів.
Функції управління – це окремі частини управлінської діяльності. Співвідношення між функціями управління та управлінням необхідно розглядати як співвідношення між елементами та цілим. Різні автори по-різному підходять до визначення функцій управління.
Деякі з них виділяють 6-ть функцій управління: планування, організацію, координування, стимулювання, регулювання, контроль[225, 4]. Академік В.А.Трапезніков вважає, що процес управління завжди складається з трьох операцій: дослідження об’єкту управління; розробка стратегії управління; реалізація прийнятої стратегії. С.А.Думлер виділяє інші три основні функції: інформація про стан об’єкту управління; постановка завдання; напрацювання рішення на базі отриманої інформації. На думку А.С.Петрова основними функціями управління необхідно вважати: планування (моделювання), контроль, регулювання, облік. Ці функції загальні для усіх систем управління[25, 10-11].
А. Файоль визначає сутність організаційної роботи управлінця наступним чином: “Управляти – це означає передбачувати, організовувати, керувати, координувати і контролювати. Передбачувати – означає досліджувати дійсність і накреслювати майбутні дії; організовувати – означає створювати подвійний організм підприємства матеріальний та соціальний; керувати – означає заставляти функціонувати особовий склад; координувати – означає пов’язувати, об’єднувати, гармонізувати усі операції та усі зусилля; контролювати – спостерігати за тим, щоб усе відбувалося відповідно встановленим правилам і відданим наказам”[104, 42].
Л.Гьюлік виділив наступні елементи адміністративної діяльності: планування – тобто визначення завдань та визначення способів їх вирішення з метою досягнення цілі, до якої прагне підприємство; організацію – тобто створення формальної структури підпорядкованості на базі якої здійснюється розподіл роботи між виробничими підрозділами, визначається і координується їх діяльність, що скерована на досягнення визначеної мети; формування штату; керівництво – тобто прийняття рішень та оформлення їх у вигляді наказів, інструкцій, розпоряджень; координацію; звітність; складання бюджетів. Усі ці 7-м елементів Гьюлік об’єднує під назвою POSDCORB (Planning (планування), Organizing (організація), Staffing (комплектація штату), Directing (керівництво), Coordinating(координація), Reporting (звітність), Budgeting (бюджетування))[46, 73-74].
Функції управління доцільно поділяти на загальні та конкретні. Під загальними функціями управління розуміють науково-обґрунтовані, та підтверджені практикою обов’язкові частини будь-якого управління, що характеризуються визначеною єдністю та в принципі не залежать від специфіки об’єкту чи суб’єкту управління. Конкретні функції – це прояв загальних функцій управління, що здійснюються окремими суб’єктами управління чи направлені на вибраний об’єкт. Конкретні функції поділяються на підфункції, які називаються спеціальними функціями. Це комплекс задач направлених на досягнення однієї чи декількох цілей підприємства. В цьому контексті важливе значення має згадка про таку категорію як “вид управління”. Це поділ управління на частини, що характеризуються визначеним набором конкретних функцій направлених на вибраний об’єкт управління.
Аналіз функцій управління дозволяє зробити надзвичайно важливі висновки:
– планування, контроль, регулювання та облік є функціями, які присутні усім без винятку системам управління, а отже є універсальними;
– управління, що здійснюється з допомогою цих функцій охоплює усі процеси суспільного виробництва;
– кожна функція завжди наповнюється специфічним змістом, що відповідає процесу управління.
Врешті методи управління – це стійкі, практикою перевірені, абстрактні схеми можливих способів здійснення управлінської діяльності з метою досягнення поставлених цілей чи очікуваних результатів. Звідси можна зробити висновок про те, що принцип відображає закономірне в управлінні, а метод – можливе, що може і не мати місце на практиці.
Враховуючи вищевикладене, взаємозв’язок та місце кожної категорії в управлінській діяльності можна зобразити з допомогою рисунку 1.6.
Рис.1.6. Взаємозв’язок категорій управління.
Детального висвітлення потребують питання пов’язані із управлінням фінансовими ресурсами підприємств. Як правило воно трактується як:
– один з ключових чинників організації виробничо-господарської діяльності підприємства;
– один з найважливіших факторів забезпечення ефективної фінансово-господарської діяльності підприємства в сучасних умовах;
– діяльність, що спрямована на оптимізацію фінансового механізму підприємства, координування фінансових операцій, забезпечення їх впорядкування та точного “балансування”;
– прикладна наука.
На нашу думку, найбільш правильним, за сучасних економічних умов, є трактування управління фінансовими ресурсами підприємств як процесу навчання управлінським діям у сфері використання грошових коштів фондового та нефондового характеру, тобто як науки.
Основною передумовою останньої повинен бути тезис про те, що явища, пов’язані з управлінням фінансовими ресурсами, можна описати за допомогою математичних моделей, які дозволяють використовувати дедуктивні методи, що є важливим для процесу навчання в галузі управління.
Робота будь-якого вченого, що займається дослідженнями в галузі фундаментальних наук складається з наступних етапів:
· формулювання важливих гіпотез на базі власного досвіду та інтуїції або на основі нагромаджених суспільних знань щодо даного питання;
· проведення експерименту для підтвердження цих гіпотез;
· використання результатів цих експериментів для поповнення особистого досвіду та системи знань даної науки, що створює базу для висунення нових гіпотез та проведення нових експериментів.
Аналогічна етапізація, на нашу думку, може бути проведена в управлінні фінансовими ресурсами підприємств. Наприклад, якщо міркування управлінця відносно деякої фінансової ситуації, що потребує вирішення розглядати як гіпотезу, то дії з перевірки цієї гіпотези можна без сумніву трактувати як проведення експерименту.
Прагнучи скористатися аналогіями між наукою та управлінням необхідно враховувати те, що вони все ж володіють цілою низкою відмінностей. Наприклад, навчання шляхом нагромадження практичного досвіду є традиційним способом придбання більш глибоких знань про сутність проблем управління фінансовими ресурсами підприємств. В фундаментальній ж науці традиційним є навчання шляхом ціленаправлених, докладно запланованих експериментів. В результаті наука управління фінансовими ресурсами підприємств повинна передбачати перехід від абстрактних форм нагромадження досвіду до його систематизації та планових експериментів точних наук.
В управлінні фінансовими ресурсами підприємств важливу роль відіграє інтуїція. Зрозумілим є те, що це відноситься і до наукових досліджень. Тому основним завданням під час підготовки як учених, так і управлінців є розвиток у них інтуїції. Проте покладатися лише на одну інтуїцію не варто. Вимога “об’єктивності” в науці вказує на те, що інтуїція повинна перевірятися логікою та експериментом. У зв’язку з цим наука як сфера людської діяльності може бути розділена на два процеси: процес відкриття, що носить інтуїтивний характер і на формальний процес перевірки відкриття. Тому якою б цінною для управлінця фінансовими ресурсами не була інтуїція він не повинен їй повністю довіряти, а вимагати її перевірки.
Врешті за своєю сутністю управління фінансовими ресурсами підприємств передбачає прийняття управлінських рішень в умовах швидкої зміни зовнішнього середовища. У зв’язку із цим наука управління фінансовими ресурсами повинна дозволити вдосконалити процес навчання шляхом розробки методів прийняття управлінських рішень в умовах існування зовнішніх збурень.
Враховуючи вищесказане, управління фінансовими ресурсами підприємств складається з наступних етапів:
– виявлення та формулювання проблеми чи задачі управління фінансовими ресурсами підприємств, що повинна бути вирішена на базі використання минулого досвіду та наявних даних;
– прийняття управлінського рішення щодо використання фінансових ресурсів та його реалізація;
– аналіз результатів прийнятого рішення з погляду можливих способів його модифікації чи зміни, а також врахування його результатів в процесі нагромадження досвіду, який може бути використаний в майбутньому.
Керуючись цим в дисертаційній роботі пропонується схема процесу прийняття рішень з управління фінансовими ресурсами підприємств, що наведена на рисунку 1.7.
Рис. 1.7. Схема процесу прийняття рішень з управління фінансовими ресурсами підприємств у перехідній економіці України.
На рівні підприємства управління фінансовими ресурсами повинне розглядатися як адаптивний механізм з допомогою якого воно постійно перебудовується в процесі пошуку найбільш ефективних зв’язків з навколишнім економічним середовищем.
Управління фінансовими ресурсами підприємств притаманні певні властивості: 1) безперервність; 2) циклічність; 3) залежності ефективності управління від послідовності його етапів; 4) динамічність; 5) стійкість; 6) імпульсивність (управління реалізується в імпульс управлінського впливу – в управлінське рішення).
В управлінні фінансовими ресурсами підприємства, на нашу думку, домінують наступні основні принципи:
– узгодженості термінів фінансових операцій;
– платоспроможності;
– рентабельності інвестування;
– збалансування ризиків;
– врахування потреб ринку;
– максимізації рентабельності.
Результати управління фінансовими ресурсами підприємств реалізуються в грошових потоках, що протікають між підприємством і бюджетом, власниками капіталу, партнерами по бізнесу та іншими суб’єктами. Інструментами цього служать управлінські рішення щодо використання фінансових ресурсів ( сплати податків, виплати заробітної плати, інвестування тощо). Потокова “ідеологія” – це порівняно новий аспект управління фінансовими ресурсами. Головна її особливість полягає у необхідності розглядати потоки фінансових ресурсів у взаємозв’язку із виробництвом, транспортом, постачанням, збутом та іншими господарськими функціями підприємства.
В практиці управління фінансовими ресурсами підприємств доцільно використовувати одну з двох моделей грошового потоку: грошовий потік для власного капіталу чи грошовий потік для усього задіяного капіталу. Використовуючи першу модель розраховується ринкова вартість власного (акціонерного) капіталу підприємства. При використанні другої моделі умовно не розрізняють власний та залучений капітал, а визначають сукупний грошовий потік.
Необхідно розуміти різницю між валовим та чистим грошовим потоком. Валовий грошовий потік характеризує всю сукупність поступлень і виплат грошових коштів у визначений момент періоду, який розглядається. Чистий грошовий потік характеризує різницю між додатнім і від’ємним грошовим потоком в конкретний момент періоду, що досліджується.
Процес управління фінансовими ресурсами підприємств здійснюється в наступній послідовності: забезпечення повного та достовірного обліку фінансових потоків організації та формування необхідної звітності; аналіз фінансових потоків в попередньому періоді; оптимізація фінансових потоків організації; планування фінансових потоків в розрізі їх видів; забезпечення ефективного контролю за протіканням фінансових потоків організації.
У відповідності з визначеними пріоритетами та ієрархією організаційної структури в управлінні фінансовими ресурсами промислових підприємств можна виділити три рівні – стратегічний, тактичний та оперативний.
Пріоритетом управління на стратегічному рівні є забезпечення необхідним обсягом фінансових ресурсів найбільш вагомих (у відповідності з встановленими довготерміновими цілями) проектів, заходів та операцій, результатом яких можуть бути значні зміни фінансового стану підприємства, різка зміна структури та величини усіх господарських засобів (активів) та джерел їх утворення (пасивів).
Функціональна направленість тактичного рівня управління фінансовими ресурсами підприємств та його значення для забезпечення взаємозв’язку стратегічних цілей підприємства і щоденної діяльності окремих підрозділів визначає в якості пріоритетів для керівників:
– пошук та розподіл необхідної кількості фінансових ресурсів для забезпечення окремих напрямків діяльності підприємства (закупівлі, виробництва, збуту) та його основних підрозділів;
– постановку середньо- та короткотермінових цілей, контроль їх виконання та визначення порядку залучення використання фінансових ресурсів у відповідності з довготерміновими цілями та вибраною стратегією підприємства.
Врешті під оперативним управлінням розуміється комплексна система заходів з розподілу та контролю фінансових ресурсів для забезпечення поточної діяльності підприємства в межах виконання короткотермінових та середньо термінових планів. Пріоритетом управління для оперативного рівня є ефективне використання наявних фінансових ресурсів.
В межах стратегічного управління фінансовими ресурсами підприємств керівники визначають стратегічні показники для усього підприємства, міста, регіону та контролюють виконання бюджетів, планів та прогнозів через систему стратегічних звітів, які містять ряд ключових фінансових показників (стандартів чи нормативів). Відносно цих показників вимірюється ефективність роботи підприємства чи адміністрації з досягнення встановлених стратегічних цілей чи забезпечення виконання бюджетів.
Однією з основних проблем управління фінансовими ресурсами підприємств на функціональному (тактичному) рівні є передача відповідальності за виконання специфічних фінансово-економічних показників керівникам окремих напрямків, наприклад, відповідаючи за закупівлю сировини та матеріалів. Виробництво та збут (відвантаження) продукції та ряд інших специфічних операцій. У відповідності з покладеними на керівників тактичного рівня завдань управління фінансовими ресурсами здійснюється з допомогою системи планів, бюджетів та управлінських звітів по напрямкам та основним підрозділам під загальним керівництвом замісників директорів чи керівників адміністрації з економіки та фінансів та стратегічного планування. В компетенцію цих керівників входять також узгодження планів та бюджетів за напрямками діяльності та основним підрозділам, а також приведення короткотермінових цілей та нормативів поточної діяльності у відповідність з стратегічними та довготерміновими цілями.
В завдання, що вирішуються на тактичному рівні входять також підготовка пропозицій про інвестиції в окремі сфери діяльності, про зміни в структурі оборотних засобів, потребах у залученні зовнішніх джерел фінансування та емісії акцій підприємства. Рішення за такими пропозиціями приймаються керівниками верхнього рівня управління на основі аналізу інформації про виконання стратегічних планів, виявлених в рамках тенденцій в зміні найбільш важливих показників діяльності підприємства на ринку та зовнішніх загальноекономічних факторів.
Система планів та звітів для оперативного управління фінансовими ресурсами підприємств покликана забезпечити керівників усіх рівнів інформацією про поточну діяльність підприємства, що необхідна для прийняття рішень щодо дотримання стандартів (планових показників), заданих на стратегічному рівні. Стандартів та нормативів для визначених фінансово-господарських операцій встановленого порядку витрачання фінансових ресурсів та їх перерозподілу в межах встановлених лімітів.
Серед задач, що вирішуються в рамках оперативного управління, особливе місце займає прив’язка систем фінансових планів та управлінської звітності в єдину інтегровану інформаційну систему управління фінансовими ресурсами підприємства. Така єдина інтегрована система дозволяє забезпечити контроль за виконанням запланованих ключових стандартів діяльності як на усіх рівнях структури управління, так і в рамках часових інтервалів, що визначені довготерміновими та короткотерміновими планами.
Можна з впевненістю говорити про існування технології управління фінансовими ресурсами підприємств. Під нею необхідно розуміти сукупність заходів, методів та навиків, що в комплексі забезпечують ефективну діяльність підприємства з управління фінансовими ресурсами. Як і будь-яка інша, технологія управління фінансовими ресурсами, реалізується з допомогою певного набору методів, важелів, елементів правового, нормативного та інформаційного забезпечення. Іншими словами мова тут іде про механізм управління фінансовими ресурсами підприємств. В його структуру, на нашу думку, необхідно включати п’ять елементів (див. рис. 1.8.).
Процес безперервного управління фінансовими ресурсами підприємств повинен здійснюватися в рамках відповідної економічної системи, що обумовлює його перебіг та дає можливість досягнути бажані результати.
Механізм управління фінансовими ресурсами підприємств
Фінансова інформація
Техніка управління фінансовими ресурсами підприємств
Технологія процесів управління фінансовими ресурсами підприємств
Структура організації в межах якої реалізується управління фінансовими ресурсами підприємств
Кадри, що займаються управлінням фінансовими ресурсами підприємств
Рис. 1.8. Структура механізму управління фінансовими ресурсами підприємств.
Зміна економічної концепції розбудови незалежної держави в першу чергу вимагає створення нових, ефективних систем управління фінансовими ресурсами підприємств, що дозволять забезпечити досягнення задовільного рівня фінансової безпеки підприємства і нададуть можливість досягнути ефективного рівня використання усіх видів ресурсів. Саме теоретичним засадам їх створення і присвячено наступний параграф.
1.3. Особливості організації управління фінансовими ресурсами підприємств у перехідній економіці України
Поряд з управлінням в економічній науці та практиці господарювання часто використовують термін “організація”. На нашу думку, його потрібно трактувати як процес, що забезпечує створення певного економічного утворення в рамках якого відбувається реалізація різноманітних управлінських заходів.
В межах даного процесу необхідно виділяти сім елементів організаційної роботи: визначення цілі (визначення завдань, які необхідно досягнути в процесі здійснення організаційної роботи); визначення типу організації (вибір форми організації, яка найбільш придатна для забезпечення досягнення поставленої мети); вибір методів (вибір організаційних методів, які будуть використовуватися в процесі здійснення організаційної роботи); пошук важелів та інструментів, які б відповідали вибраним методам; кадрове забезпечення організаційної роботи (об’єднати людей для досягнення поставленої мети, координувати та регулювати їх дії в дусі доцільної єдності); здійснення календарного планування (встановлення відповідності між часом та виконаними роботами); здійснення контролю.
За своєю сутністю організація, як об’єкт даного дослідження, відрізняється від функції управління. В нашому розумінні, організація має справу з утворенням системи і забезпеченням її стійкого функціонування, а управління має справу з процесами, що відбуваються в системі створеній організацією. Враховуючи це під організацією управління, ми розуміємо, створення ефективної системи управління фінансовими ресурсами підприємства та її удосконалення.
Широке використання системного підходу в наукових дослідженнях є однією з характерних рис сучасної економічної науки. Це дозволяє розглядати будь-який економічний об’єкт як систему. Терміни “система”, “управління”, “структура”, “зв’язок” та інші, пов’язані з ними, увійшли в число найбільш вживаних в науці та різних сферах практичної діяльності. Нині стає очевидним, що ці поняття неможливо визначити відокремлено, незалежно одне від одного. Усі вони утворюють деяку концептуальну систему, компоненти якої взаємопов’язані (система визначається на їх основі і, в свою чергу, сприяє уточненню змісту цих понять) і в своїй цілісності задають перше уявлення про логічний каркас системного підходу.
У цьому контексті ми володіємо великою кількістю матеріалу щодо пояснення змісту поняття “система”, починаючи від якісних характеристик “система – це комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії” (Л.Берталанфі), чи “система – це множина об’єктів разом з відносинами між об’єктами та їх атрибутами” (А.Хосен, Р.Фейджин) і закінчуючи формальними визначеннями цього поняття, які, як правило, будуються на теоретико-множинній мові (М.Месарович, Д.Елліс, Ф.Людвіг, О.Ланге)[136; 151].
Виходячи з вищенаведеного складно дати єдине визначення поняття “система”, а тим більше “економічна система”. Проте, на нашу думку, беззаперечним є той факт, що “економічна система” має трактуватися:
– як науковий інструмент дослідження, тобто спосіб розгляду взаємопов’язаних економічних явищ і процесів;
– як об’єктивно існуючий (чи такий, що утворюється) взаємопов’язаний комплекс економічних процесів і явищ, що повинні бути пізнані та вивчені;
– як взаємопов’язаний комплекс методів і засобів спеціально розроблених чи вже розроблених та впроваджених для досягнення поставлених цілей в галузі суспільного виробництва, розподілу, споживання та управління.
В усіх цих випадках “економічна система” визначається як деяка множина взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів, виділення яких з середовища та відокремлення в якості системи здійснюється дослідником з певною метою у відповідності з його потребами щодо вирішення задач теоретичного та прикладного характеру. Властивості системи формуються та проявляються в процесі взаємодії з середовищем, причому система є активним елементом цієї взаємодії.
Доцільно підкреслити три сторони наукового розуміння “системи”, а саме:
– відносність системи (властивості елементу, що відображається в системі, проявляються лише з погляду окремого спостерігача чи дослідника);
– практична цілеспрямованість системного підходу (будь-яка властивість елементу, що відображається в системі, оцінюється як важлива чи неважлива лише з погляду даної практичної задачі);
– об’єктивність спостереження (визначивши будь-яку сукупність елементів як систему, дослідник не має права приписувати їй будь-які властивості, а повинен одержати про цю систему достовірні дані.)
Найбільш проста система передбачає як мінімум два елементи (елементами називаються ті частини предметів, процесів, явищ які є відносно неподільними в рамках даного об’єднання). При цьому один з них повинен бути здатним впливати, а інший сприймати цей вплив (функція першого – дія, а другого – сприйняття цієї дії). Такими елементами є суб’єкт та об’єкт управління. Суб’єкт системи управління завжди відіграє активну роль по відношенні до об’єкту. За допомогою сукупності виконуваних ним функцій суб’єкт заставляє процеси, що відбуваються в об’єкті розвиватися у відповідності із заданою програмою. Проте суб’єкт одночасно є похідним від об’єкту управління, адже його зміст і функції визначаються останнім. Можна зауважити взаємну функціональну залежність цих елементів: в залежності від конкретних умов кожен з них по черзі може виконувати функцію дії та функцію сприйняття. Це дозволяє зробити висновок про те, що елемент системи не може бути пасивним (лише присутнім)[25, 50].
Склад елементів системи управління фінансовими ресурсами підприємств необхідно підбирати таким чином, щоб при мінімальній їх чисельності було забезпечено максимум функціонального їх прояву, бо чим вища функціональна дія тим вища ефективність кожного елементу. Зокрема система, що складається з семи елементів має сорок два зв’язки, а число різних станів, в яких може знаходитися система складає 4*1012[26, 25].
Отже, наукові дослідження, що базуються на системному підході дозволяють знаходити в усіх галузях суспільного життя, науки, техніки, управління, специфічні утворення, в основі яких лежать різні зовнішні зв’язки і комбінації взаємодіючих властивостей і сторін предметів та процесів. Це дає можливість здійснювати найефективнішу (за визначених умов впливу як внутрішнього, так і зовнішнього середовища) організацію управління фінансовими ресурсами підприємства. Системні методи наукових досліджень дозволяють озброїти управлінців, що займаються питаннями управління фінансовими ресурсами, необхідним інструментарієм для побудови ефективної системи, адекватної сучасному рівню фінансової безпеки господарюючих суб’єктів.
Щодо трактування терміну “система управління фінансовими ресурсами підприємства” існують різні підходи, які на нашу думку, можна згрупувати у два наукові напрями. Представники першого трактують систему управління фінансовими ресурсами як сукупність форм, методів та прийомів за допомогою яких здійснюється управління грошовим оборотом та фінансовими ресурсами (процесний підхід до управління фінансовими ресурсами)[231]. Представники другого під системою управління фінансовими ресурсами розуміють частину загальної системи управління підприємством, яка в свою чергу складається з двох підсистем: об’єкту та суб’єкту управління (системний підхід до управління фінансовими ресурсами)[258]. На думку останніх завданням системи управління фінансовим ресурсами є здійснення управлінського впливу на рух фінансових ресурсів з метою підвищення ефективності їх використання та розподілу. Враховуючи системний характер процесу управління фінансовими ресурсами, на нашу думку, найбільш зручним для цілей дослідження є другий підхід.
Окремої уваги заслуговує розгляд об’єкту та суб’єкту системи управління фінансовими ресурсами підприємства. В економічній літературі її об’єкт прийнято розглядати[258, 57]:
· або як комплекс фінансових задач, під якими розуміються показники фінансово-господарського діяльності підприємства;
· або як грошовий оборот, під яким розуміється безперервний потік грошових виплат та поступлень, що здійснюється через розрахункові та інші рахунки підприємства;
· або як сукупність умов здійснення грошового потоку, кругообігу вартості, руху фінансових ресурсів між господарюючими суб’єктами та їх підрозділами в процесі виробничо-господарської діяльності.
Враховуючи це в даній роботі під об’єктом системи управління фінансовими ресурсами підприємства пропонується розуміти фонди грошових коштів, що характеризуються зміною своєї величини та структури, а також фінансові відносини, що виникають згідно діючого фінансового законодавства між різними учасниками процесу формування та використання фінансових ресурсів.
Що ж стосується суб’єкту системи управління фінансовими ресурсами підприємства, то в даному дослідженні підтримується думка щодо розгляду його як спеціальної групи людей (фінансової дирекції, фінансової служби, фінансового менеджера тощо), що за допомогою різних форм управлінського впливу забезпечує ціле направлене та ефективне функціонування системи в цілому.
З позицій системного підходу організація управління фінансовими ресурсами підприємств передбачає визначення структури системи управління фінансовими ресурсами, її комунікацій та функціональності. Структура системи управління фінансовими ресурсами – це склад та функції її основних частин; комунікації – це її інформаційні зв’язки; функціональність – це механізм її діяльності.
Пошук варіанту формування концепції побудови досконалої системи управління фінансовими ресурсами підприємства почнемо з визначення її структури. В даній роботі пропонується систему управління фінансовими ресурсами підприємства трактувати як функціональну єдність об’єкту системи управління (фінансових ресурсів та фінансових відносин), суб’єкту управління (фінансової служби підприємства) та зовнішнього середовища.
Таке розуміння даної системи на нашу думку, дозволяє: чітко визначити проблему та ціль дослідження; вибрати правильний об’єктивний спосіб дослідження складних економічних процесів; відібрати комплекс методів і засобів, що дозволяють досягнути поставлену ціль шляхом проектування здатної до адаптації економічної системи; побудувати та забезпечити функціонування цієї системи.
Система управління фінансовими ресурсами підприємства повинна відповідати деяким вимогам, а саме: між елементами системи повинні існувати причинно-наслідкові зв’язки; система повинна бути динамічною, тобто володіти здатністю змінювати свій якісний стан; система повинна володіти параметром, впливаючи на який можна змінити протікання економічного процесу.
Задоволення цих вимог здійснюється шляхом визначення системних об’єктів, їх властивостей та зв’язків, що виникають між ними. До системних об’єктів відносять вхід, процес, вихід, зворотний зв’язок та обмеження. Входом називається те, що змінюється в результаті протікання даного процесу. По відношенні до системи управління фінансовими ресурсами підприємства – це величина та структура фондів фінансових ресурсів, що були сформовані з метою їх використання в процесі господарювання. Вихід – результат чи кінцевий стан процесу. Спроектувавши це на систему управління фінансовими ресурсами бачимо, що це залишкова величина та структура фондів фінансових ресурсів на кінець системного циклу. Зв’язок забезпечує узгодження входу та виходу процесу.
Основний процес перетворює вхід у вихід. Це діяльність суб’єкту управління, що забезпечує протікання фінансових потоків з метою досягнення основної цілі організації – максимізації (збільшення) вартості підприємства. Зворотній зв’язок порівнює вибірку виходу з моделлю виходу та виділяє відмінності (порівняння реального об’єму та структури активів, що склалися та аналогічних показників, досягнення яких було заплановано), оцінює зміст розбіжностей, напрацьовує управлінське рішення (визначаються чинники, що вплинули на результат, а також оцінюється їх вага у кінцевому результаті), формує процес реалізації цих рішень, впливає на основний процес системи управління фінансовими ресурсами підприємства з ціллю зближення виходу і моделі виходу.
В залежності від результату порівняння вибірки виходу з моделлю суб’єкт управління може виконувати або функції контролю та інформації, або – організації та планування.
Щодо функціональності системи управління фінансовими ресурсами підприємства, то вона проявляється через функції об’єкту та суб’єкту системи управління. В даній роботі в якості функцій об’єкту системи пропонується розглядати три функції, а саме: відтворювальну (забезпечення ефективного відтворення фінансових ресурсів, що авансовані в поточну діяльність та інвестовані в капітальні та фінансові вкладення), виробничу (регулювання виробничо-господарської діяльності підприємства із забезпечення ефективного розміщення фінансових ресурсів, створення необхідних грошових фондів та джерел фінансування поточної діяльності), та контрольну (контроль за використання фінансових ресурсів керуючись принципом – кожна господарська операція повинна відповідати інтересам підприємства виходячи з його кінцевої мети).
Щодо суб’єкту управління то, на нашу думку, він повинен виконувати діяльність, щодо: прогнозування фінансових станів (ситуацій) в яких може опинитися підприємство; планування діяльності щодо управління фінансовими ресурсами; регулювання грошового обороту; облік витрат та результатів виробничої та інвестиційної діяльності; аналіз та оцінка ефективності використання та розподілу фондів грошових коштів; контроль за використанням та одержанням грошових коштів на усіх етапах виробничо-господарського циклу.
При створенні системи управління фінансовими ресурсами підприємства необхідно рухатися від функцій і створюваних ними процесів до структури системи, а не навпаки, як це часто буває на практиці. Тобто хід її побудови повинен передбачати такі етапи, а саме:
– створення структурно-елементної моделі проектованої системи управління фінансовими ресурсами підприємства;
– визначення, формулювання та класифікація функцій;
– уточнення чи всі функції визначені і чітко сформульовані;
– перевірка складу та змісту функцій вимогам критеріїв ефективності ведення управління фінансовими ресурсами підприємств;
– побудова функціональної діаграми та виявлення необхідних та дубльованих функцій;
– складання схеми функціональних зв’язків та виявлення непотрібних і дубльованих;
– уточнення рівня виявлених резервів;
– декомпозиція функцій та складання часткових діаграм для процедур та операцій. Складання часткових схем функціональних взаємозалежностей;
– визначення носіїв функцій та витрат на їх здійснення;
– визначення рівня якості виконання функцій;
– визначення ступеня значущості функцій;
– побудова діаграми значущості функцій, витрат на їх здійснення та рівня якості;
– визначення чи відповідає значення функцій витратам та рівню якості;
– побудова функціонально-структурної моделі системи управління;
– реалізація моделі на приктиці.
Як випливає з даного дослідження, основний зміст системного аналізу полягає не в формальному математичному апараті, що описує “системи” і “рішення проблем” (хоча спроби створення такого апарату існують) і не в спеціальних математичних методах, наприклад, оцінки невизначеності (хоча в цьому напрямку також пророблена певна робота), а в його концептуальному, тобто понятійному апараті, в його ідеях, підходах і установках. Успіх у використанні системного підходу залежить від мистецтва інтерпретації його вимог в практичних фінансових ситуаціях.
Отже, вдосконалення організації управління фінансовими ресурсами підприємств необхідно розглядати, як один з головних факторів підвищення ефективності будь-якої виробничо-господарської діяльності. Від цього залежить покращення позицій підприємства в конкурентній боротьбі, його стабільне функціонування та динамічний розвиток.
В цих умовах необхідна наукова організація роботи з управління фінансовими ресурсами, що забезпечить високий рівень планування фінансових ресурсів, прийняття оптимальних рішень з врахуванням їх економічного і соціального ефекту. Добре знання основ фінансів, кредиту, планування буде сприяти раціональній організації управління фінансовою діяльністю, посиленню впливу фінансово-кредитного механізму на кінцеві результати роботи і на цій основі підвищенню ефективності виробництва в умовах переходу до ринкової економіки.
Висновок:
На базі проведених у першому розділі досліджень можна зробити наступні висновки:
1. Для успішного функціонування будь-якого підприємства вирішальне значення має забезпечення його діяльності необхідним обсягом фінансових ресурсів, під якими ми розуміємо сукупність грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні підприємства і можуть бути спожиті, трансформовані у інші види ресурсів або використані для виконання фінансових зобов’язань.
2. Проаналізувавши запропоновані різними авторами підходи до трактування терміну “фінансові ресурси”, можна зробити висновок, що вітчизняна наукова думка сформувала достатньо цілісне та докладне уявлення про процеси формування фінансових ресурсів підприємницьких структур і, у той же час, практично не нагромадила теоретичного та практичного досвіду розробки шляхів їх цільового та ефективного використання. В результаті виникає потреба розробки такого підходу до трактування сутності терміну “фінансові ресурси підприємств”, який дозволив би поєднати процеси їх формування та розподілу.
3. Необхідно розрізняти джерела фінансових ресурсів та безпосередньо фінансові ресурси підприємств. Так джерела фінансових ресурсів необхідно розуміти в контексті формування та використання первинних доходів. За рахунок вторинного перерозподілу вони дозволяють сформувати необхідний обсяг фінансових ресурсів з метою їх використання в процесі виробничо-господарської діяльності підприємства.
4. На формування фінансових ресурсів підприємств впливають різні чинники як внутрішні (несистематичні – пов’язані безпосередньо з діяльністю окремого підприємства) так і зовнішні (систематичні – не пов’язані з діяльністю окремого підприємства).
5. Управління фінансовими ресурсами підприємств, на нашу думку, необхідно трактувати як безперервний процес навчання управлінським діям у сфері фінансів. Оскільки він властивий науковій діяльності, то можливим стає розгляд управління як науки.
6. По своїй суті організація, виходячи з об’єкту даного дослідження, відрізняється від функції управління. Якщо організація має справу з утворенням системи і забезпеченням її стійкого функціонування, то управління має справу з процесами, що відбуваються в системі створеній організацією.
7. Широке використання системного підходу в наукових дослідженнях дозволяє розглядати будь-який економічний об’єкт як систему. В усіх цих випадках “економічна система” визначається як деяка множина взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів, виділення яких з середовища та відокремлення в якості системи здійснюється дослідником з певною метою у відповідності з його потребами щодо вирішення задач теоретичного та прикладного характеру.
8. Як правило систему управління фінансовими ресурсами підприємства ототожнюють з фінансовою системою підприємства. Проте, на нашу думку, остання є ширшим поняттям оскільки охоплює, крім питань пов’язаних із управлінням фінансовими ресурсами, також питання пов’язані із управлінням джерелами цих ресурсів. Тобто, система управління фінансовими ресурсами підприємства повинна розглядатися як одна з підсистем фінансової системи.
9. Зміст системного підходу полягає не в формальному математичному апараті, що описує “системи” і “рішення проблем” (хоча спроби створення такого апарату існують) і не в спеціальних математичних методах, наприклад, оцінки невизначеності (хоча в цьому напрямку також пророблена певна робота), а в його концептуальному, тобто понятійному апараті, в його ідеях, підходах та установках. Успіх його використання залежить від мистецтва інтерпретації його вимог в практичних фінансових ситуаціях.
10. В даній роботі пропонується структуру системи управління фінансовими ресурсами підприємства трактувати як функціональну єдність об’єкту управління (фінансових ресурсів та фінансових відносин), суб’єкту управління (фінансової служби підприємства) та зовнішнього середовища. Таке розуміння даної системи на нашу думку, дозволяє: чітко визначити проблему та ціль дослідження; вибрати правильний об’єктивний спосіб дослідження складних економічних процесів; відібрати комплекс методів і засобів, що дозволяють досягнути поставлену ціль шляхом проектування здатної до адаптації економічної системи; побудувати та забезпечити функціонування цієї системи.