Допомога населенню в козацькій державі

І. Загальна характеристика благодійництва.

Однією з проблем, що давно вже потребує дослідження, є вивчення історії меценатства в Україні, явища, яке належить до найцікавіших сторінок нашого минулого. Проте на цю тему не написано жодної наукової роботи.

Різноманітні джерела дуже стисло пояснюють термін «меценатство», сходячись на тому, що походить він від імені сподвижника римського імператора Августа патриція Гая Цільнія Мецената, який протегував багатьом видатним митцям того часу. Тобто це благодійництво, спрямоване на розвиток науки, культури та мистецтва.

Основний зміст меценатства полягає в стимулюванні творчої діяльності. Та благодійництвом взагалі, на користь культурного розвитку зокрема займалися не тільки світські магнати, а й князі церкви і сама церква. Тому виникає потреба звернутися до найдавніших форм культурно-благодійницької діяльності, що мали місце і в Україні, а саме: до ктиторства і патронату.

Більш давнє за віком ктиторство – це заснування і господарське забезпечення церкви. І за своїм характером є джерелом «приватно - правовим», але за виконанням обов'язків ктиторського права слідкувала церковна, а не державна влада. Отже, ктиторство – все ще явище церковного права із своїми специфічними особливостями;

—певна особа, наприклад, урядовець, могла бути за ктитора в тих церквах, які заснувала вона сама або її предки;

—за ктитора могла бути тільки особа православної віри;

—головним або й єдиним способом набути ктиторства була побудова або відновлення церкви;

—жертвуючи на церкву те чи інше майно, ктитор цілком відмовлявся від своїх прав на це майно (4).

Природа патронату ще не вивчена і має різне наукове тлумачення. Одні вважають, що патронат був справою благочестивих ревнителів церкви, будували на своїх землях храми, постачаючи їм все необхідне. Якщо виходити з цього, то патронат бере початки з візантійського ктиторства. Інші вва­жають, що патронат в Україні походить від маєткового права часів Римської імперії, згідно з яким церква визначала приналежність земельних угідь та власників. Патронат – явище західноєвропейського походження (від латин, pater - батько).

Закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійництва і в наступні історичні періоди не були забуті, навпаки — вони отримали свій подальший розвиток. На складному шляху відродження державотворення поступово розвивалися різні форми опіки неповноправними. У XV—XVI ст. чітко означились, поряд з іншими, два основних напрями які взаємно доповнюють один одного. Перший — продовження традицій руських князів, які показали приклад благодіяння й захисту немічних, сиріт, дру­гий — участь у благодійництві через церковні, громадські органі­зації, об'єднання. Відомий український вчений, академік Української міжнарод­ної академії оригінальних ідей, головний лікар фітоцентру Євген Товстуха пише: „Ставлення народу до бідних, знедолених, душев­нохворих завжди було співчутливим і жалісливим; знедолені та зневажені, убиті горем люди знаходили притулок у церквах та монастирях. Бажання допомогти таким людям, які перебували поза осудним станом, пожертви приватних громадян, общин, пев­них імущих класів були явищем не рідкісним і свідчили про високі чесноти, які панували у суспільстві” (1).

Отже, на розвиток, утримання церков, монастирів громадсь­кість у даний період виділяла величезні кошти, солідна частина яких спрямовувалась на утримування при них притулків для убо­гих, старців, інвалідів, немічних — людей неповносправних, скрив­джених долею.

ІІ. Благодійна діяльність козаків

Особливою доброчинністю у XVI — XVIII ст. славились козаки. У внутрішніх якостях запорозький козаків помічалися суміш доброчинностей і вад, втім завжди, властива людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки буди добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків. Світлий бік характеру запорозьких козаків складали їхня благодушність, не скнарість, щедрість, безкорисливість, постійність у дружбі.

Вони вважали за честь жертвувати Свяотопокровській церкві, яка споруджувалась у центрі кожної з почергово будованих восьми Запорозьких Січей у різний час трофеї, здобуті у гарячих боях, а також вносити дарунки, дорогоцінності, набуті своєю працею.

О. Вінтоняк, посилаючись на свідчення приватного секретаря із зовнішніх справ у князя Потьомкіна, майора кавалериросійсь­кої армії, члена Академії наук у Петербурзі барона Балтазара фон Кампенгаузена (1746-1800), німця, пише, що „десятою часткою всіх доходів січовики обдаровувалисічову Покровську церкву”(1).

Козаки, крім січової церкви, виділяли численні пожертви бага­тьом іншим храмам, монастирям. Частина цих пожертв викорис­товувалась для будівництва нових храмів, частина — на утримання існуючих, і ще частина — на утримання шпиталів, притулків для неповносправних людей, сиріт і т.д.

Насамперед це стосується старовинного Зарубського монас­тиря, то був розташований у м. Трахтемирові на правому березі Дніпра, недалеко від Канева. У цьому монастирі розміщувався шпиталь для поранених та престарілих козаків. (5)

Великі пожертви виділяли козаки Києво-Межигірському монастирю, під патронатом якого була січова св. Покровська церква, службу в якій правили ченці-священики цього монастиря. І тут козаки на власні кошти утримували шпиталь та притулок, де доживали віку хворі самотні літні запорожці; тут зокрема померли і були поховані лівобережнийнаказний гетьман (1674) Остафій Гоголь, фастівський (білоцерківський) полковник Семен Палій, правобережний наказний гетьман (1692—1704) Самійло Самусь.(1)

На Запоріжжі заохочували доброчинність козаків. Приміром, тут набув поширення так званий ктиторський портрет, тобто зоб­раженнязасновників церков або людей, які надавали монастирям значну фінансову допомогу.

У внутрішніх якостях запорозько­го козака помічалася суміш доброчинностей і вад, завжди, втім, власти­ва людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й без­жальні щодо своїх ворогів, запо­розькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках один з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків;

Світлий бік характеру запорозь­ких козаків складали їхня благодуш­ність, щедрість, безко­рисливість, постійність у дружбі, яку так високо цінували в Запорожжі.

1.1. Діяльність Б. Хмельницького

ІЗ особливою увагою ставився гетьман України Богдан Хмель­ницький до духовенства, монастирів, церков. Гетьман брав під свою опіку духовенство та монастирі і щедро наділяв їх землею, виділяв кошти.

Таке ставлення до них Богдан Хмельницький пояснив в уні­версалі Богоявленському монастиреві в січні 1651 р. де він писав: „Поневаж всемогущею своєю рукою десною Бог і сотворитель неба і землі сподобав мні неприятелей і гонителей всходной православной церкви матки нашой, ляхов з України в Польщу далеко прогнати, старанє маю пильноє около благоліпія церквей Божих і монастирей, для розмноження хвали Божой”(3)

В універсалі Микольському Пустинному монастирю в листо­паді 1651 р. він зазначив, що запорізьке військо завжди виступало на захист інтересів православної церкви: „Бо предтим козаки морем і землею і шаблею с праци своєє в иживленє міли і церкви Божії надарали”.(1)

В інших універсалах він посилається на давність монастирською землеволодіння „реферуючися вовсем до права даного”, згадуючи, що ці землі даровані монастирям „от благочестивих князей і панів побожних християнських ктиторів”.

Богдан Хмельницький видав багато універсалів київським монастирям. Одним з таких документів гетьман віддав У грудні 1648 р. Фролівському монастирю села Великі і Малі Дмитровичі та Вишеньки. У листопаді 1649р, гетьман заборонив козакам з Глеахи, Малютянки і Юр’ївки нищити ліси Михайлівського Золотоверхого монастиря (3).

Козаки надавали велику допомогу в ті часи. Особливо багато грошів надавалося на будівництво церков, монастирів, храмів. Набув поширення так званий ктиторський портрет, тобто зоб­раженнязасновників церков або людей, які надавали монастирям значну фінансову допомогу. Так як козаки завжди поважали „великих людей” в кожному храмі, в кожній церкві обов’язково були портрети тих меценатів, які зробили великий внесок в розвиток козацької держави. Дуже багато зробив для тогочасного населення Б. Хмельницький, який видавав багато універсалів різним монастирям які сприяли культурному розвитку. Також виділяв багато коштів на будівництво і утримання церков та монастирів.

ІІІ. Меценатська діяльність гетьмана І. Мазепи в сфері будівництва

1.1. Підрахунки того, що гетьман „розкинув і віддав щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів.

Центр мистецького життя в Україні з другої половини XVII ст. пе­реноситься до Наддніпрянської України, де фундаторами і мецената­ми мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні діячі, що походять із демократичних козацьких верств. Особливо ве­ликий внесок у розвиток української культури зробив гетьман Іван Мазепа.

Наврядчи знайдеться в українській історії постать суперечли­віша, ніж постать Мазепи. Та ні в кого з дослідників не виникає сум­нівів, що гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим добро­дієм усіх визначних культурних починів і будов в Україні. Меценатство було давньою українського традицією і навіть за тих бурхливих часів не належало до рідкісних явищ. Але розмах і роз­міри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. У кожній галузі життя і творчості, що припа­дає на найрозвиненішу добу українського бароко, помітна роль геть­мана: він здійснював як безпосередні фундації, так і організаційні за­ходи, нарешті сам його дух творив зміст і стиль доби. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підрахувала, хоч і не в змозі була зробити це повністю, що гетьман „розкинув і віддав” щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині” тощо. З цього реєстру довідуємося про такі його діян­ня: „позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков — мільйон; великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви — 2000 Імперіалів; золота чаша й така сама опра­ва Євангелії для неї — 2 400 дук.; золота митра для неї — 3000 дук., поминувши прикраси й пожертви для неї; позолочення бані митро­поличого собору в Києві 5000 дук.; золота чаша для нього — 500 дук.; церква Київської Колегії з гімназіями й інші понад — 200000 зол.; церква св. Миколая Київського з монасти­рем понад — 100000 зол.; вівтар у Межигірському монасти­рі— 10000 зол.; фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем понад — 300 000 зол.; церква в Глухові — 20000 зол.; рефектар Густинського монастиря — 10000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад — 8000 зол.; церква св. Трійці в Батурині – 20000зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині – 4000 зол.; дерев'яні церкви: чернігівська св. Івана Євангеліста, з вівтарем тощо — понад 5000 зол.; дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці, з речами — понад 15000 зол.; св. Івана Хрестителя в Рильську — 2000 зол.” (2)

Крім того, геть­ман Мазепа щороку жертвував на Густинський монастир 500 золо­тих, на київських бурсаків — 1000. „На запис Печерському монасти­реві” Мазепа дав 180000 імперіалів, що їх російський уряд 1708 року конфіскував.

Його шляхетний вплив помічаємо в усіх ділянках української ду­ховної та матеріальної культури: в літературі, театрі, музиці, науці, освіті, вихованні, будівництві, архітектурі, у пластичному мистецтві, друкарстві, промислах. І це ще не повний перелік, адже багато мате­ріальних пам'яток безповоротно втрачено. Та й не всі звістки про дії гетьмана збереглися.

Меценатство Івана Мазепи — це не примха магната, не бажання здобути собі славу і популярність, як дехто намагався це „трак­тувати”, починаючи з часів Петра.

Меценатство, як і взагалі значення великого гетьмана у сфері ду­ховної культури, — це, мабуть, найменш досліджена сторінка його життєпису. Цікавилися Мазепою, переважно як володарем, стра­тегом, політиком. Поодинокі автори звертали увагу на деякі церкви та церковні предмети, відповідно побудовані й подаровані ним.

Діяльність Івана Мазепи припадає на добу розквіту стилю бароко. Бароко як стилістичний напрям зародився в Італії в XVI ст. внаслідок подальшої еволюції стилю Відродження. І вже у XVII ст. бароко поширилося серед більшості європейських країн. В одних країнах повністю повторювали італійські першоджерела, в інших запозичи­ли тільки окремі особливості стилю, близькі до смаків і традицій тих країн. Кожний народ вніс у стиль нові риси, і ці видозміни утворюва­ли суму його загальних рис. Народи Східної і Південно-східної Європи в різний час і по-різному спричинилися до розвитку великого стилю. Його фор­муванню й розквіту, без сумніву, сприяли тісні культурно-етнічні контакти. Але місцеві традиції, як це спостерігаємо в Україні, відігра­вали далеко не останню роль.

Стиль європейського бароко з характерними для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією й багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню націо­нальної самосвідомості українського народу в другій половині XVII ст.

Очевидно Мазепа був одержимий будівництвом, бо за час свого гетьманування, — а на нього припадало чимало важливих подій, по­ходів та війн, - збудував найбільше з усіх гетьманів та інших україн­ських державців, незважаючи на заборону Петра І зводити муровані споруди у зв’язку з будівництвом Петербурга.

Загальний рівень розвитку мистецтва певної доби найкраще від­бивають архітектурні споруди. В Україні ХVII – XVIII ст. центром культурного життя і найвизначнішою пам'яткою кожної місцевості була церква. Сила храмів, фундованих гетьманом Іваном Мазепою, свідчить про грандіозне будівництво, що стояло на дуже високому технічному і мистецькому рівні. Тоді було створено особливий, ори­гінальний тип будов, своєрідні технічні засоби, самобутні архітектур­ні форми, деталі та прикраси, що відображають тогочасний національний стиль. Тому навіть у світовій літературі мистецтво цієї доби дістало назву українського чи козацького бароко.

Досить сказати, що Іван Мазепа побудував 4 нові великі київські церкви, розбудував 5 інших величавих будов старокняжої доби і за­кінчив будівництво 3 церков, розпочате його попередниками. Всі ці 12 храмів будувалися упродовж 1690—1706 років, причому найінтенсивніше будовано в роках 1695 - 1700. Справді, численні церкви й монастирі фундовано, збудовано, перебудовано,оздоблено за допо­могою Мазепи.

Монастирі – київські (Печерська Лавра, Пустинно-Микільський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький; кафедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові; церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах,а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу — мали в особі гетьмана Мазепи свого великого доброчинця. (2)

Київ став головним місцем будівничої діяльності гетьмана. Це міс­то відроджується як духовний центр України. Величні споруди, зве­дені або розбудовані за кошти Івана Мазепи та його соратників, стали чи не найціннішими перлинами древньої столиці України. Він збуду­вав чотири головні київські церкви. Це — братська Богоявленська церква, військовий Микільський собор, велика Лаврська церква та церква Всіх Святих на Економічній брамі в Лаврі. Софійський мона­стир був також значно змінений та перероблений завдяки пожерт­вам гетьмана. Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і церквою, вірним якій лишався завжди. Саме тому ще довго після йо­го смерті, коли пам'ять про нього затирали у різних закутках,його портрет залишався на одному монастирському вівтарі.

1.2. Українське бароко ХVII сторіччя

Українське бароко ХVII сторіччя нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому ви­значенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури та малярства, створених на замовлення козацької старшини.

Щоб зрозуміти духовну суть козацького собору, почнімо з порів­нянь та зіставлень. П'ятиверхий козацький і давньоруський гряділь­ний і прямокутний у плані собори й досі — два найпопулярніші типи релігійних споруд в Україні. І якщо порівнювати їх між собою, то не можна не помітити величезних відмінностей між утіленими в них ти­пами художнього мислення. Давньоруський храм — будова цілком раціональна. У нього є обличчя (фасад) і спина (абсиди), його внут­рішній простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, місце для вірних і місце для духівництва). Він поділяється також на головне („парадне”) і додаткові приміщення (нави).

Козацький собор побудовано інакше. Часто він не має чітко вира­женого фасаду. Він однаковий з усіх чотирьох боків, повернутий во­дночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократич­ність козацького собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття,Спробуйте обійти козацький собор. Скіль­ки не йти під його мурами, він весь час ніби повертається довкола своєї осі, залишаючись однаковим і незмінним скрізь і завжди і на­віюючи тим самим думки про абсолютний час і абсолютний простір. Це ірраціональний образ світу, втілений у камені.

Бароковий собор ніби не має стін, бо те, що було в давньорусько­го попередника стабільною, надійною, чітко окресленою у просторі стіною, в даному разі починає саме розчленовуватися, подрібнюва­тися, вигинатися під різними кутами. Храм ніби прагне розчинитися у просторі, а простір намагається проникнути у нього, злитися з ним. Сила рельєфних колонок, картушів, лиштви та інших деко­ративних прикрас теж беруть участь у цій метафізичній грі. Одні з них виступають наперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни, утворюючи хвилясті лінії силуету споруди. Архітектура ніби розпле­скується у просторі, тане в ньому, втрачає чіткі контури мас.

Своє відбиття в архітектурі знайшла й ідея національної монархії. Разом з виникненням інтересу до проблеми успадкування давньору­ської великокнязівської влади гетьманами України з'являється й но­вий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Людині XVII століття, коли вона потрапляла під склепіння Микільського собору в Києві (1690—1696), не треба було пояснюва­ти, які думки й настрої керували архітектором И. Старцевим та його замовником гетьманом Мазепою. У свідомості такі храми асоціюва­лися з часами стародавньої слави Києва, свідчили про колишню мо­гутність, багатство і велич його князів. Церква мала 5 бань, з яких дві передні були на двох могутніх вежах при вході. Багатий фронтон за­хідного фасаду, з пишною різьбою і розкішними кованими дверима, належав до найкращих елементів українського бароко. Храм був символом української незалежності.

Мазепа побудував собор із дзвіницею і дворовими будовами, ку­ди перевів братію пустинного Микільського монастиря, тож монас­тир цей назвали Великим Микільським. У 1831 р. імператор Микола І повернув братію до Малого Микільського монастиря, а великий мо­настир віддав до інженерного відомства, тому церква дістала назву військового собору. „По своей обширности среди Киевских святынь, он занимает одно из первых мест, имея высоту с главным куполом и крестом в 22 сажени”, — писав про нього у 1899 р. невідомий автор, який підписався А.А.(2)

Значні дари І. Мазепибагатьом монастирям засвідчують як його духовні пріоритети, так і добрі стосунки з настоятелями оби­телей. Так, співпраця з ігуменом Густинського монастиря Авксентієм вилилась у побудову Успенської церкви з трапезною, щорічними наданнями на потреби ченців 500 золотих. Підтримував гетьман і випускника Києво-Могилянської колегії настоятеля Михайлівського Золотоверхого монастиря Захарія Корниловича, якому 25 серпня 1699 р. дав універсали на воло­діння маєтностями, виділив кошти для виготовлення срібної раки для мощей св. Варвари.

У заснованому І. Мазепою Домницькому монастирі став ігу­меном його довірник отець Варлаам.Фундатор старався, аби у нього не було проблем з маєтностями. У березні 1700 р. гетьман, „маючи до тоей святой обители горливое наше попечение”, на­дав можливість ченцям під Горськом на ”угляженномместцу зай­мати и строиты млын”. Суттєводопоміг він у 1688—1692 рр. фінансами настоятелю Мгарського монастиря у завершенні будівництва Спасо-Преображенського собору, а також побу­дові рефектара. Макошинський монастир отримав від нього 20000 золотих. Подібною його турботою були оточені й жіночі обителі, інші монастирі.

Ордерні елементи, властиві західноєвропейській архітектурі, з'я­вились тоді, коли Мазепі треба було продемонструвати багате й без­хмарне життя України під його булавою. Саме таку, не лише естетич­ну, а й відверто політичну, функцію виконують пишні прикраси на Великому Миколі. Але в мазепинських будовах залишалась іще прос­тота й шляхетна стриманість. Захоплення буйною декоративністю, надмірним багатством пластичного вбрання починається дещо піз­ніше, вже після Мазепи.

1.3. Реставрація і роз­будова найцінніших пам'яток старокняжої доби.

Не менш велична справа гетьмана Мазепи — реставрація і роз­будова найцінніших пам'яток старокняжої доби. Гетьман особливо дбав про пробудження інтересу до старовини та повернення до най­давніших часів української державності. І ця акція відновлення ве­личавих пам'яток старовини теж належала до закріплення дер­жавницьких традицій. А ті пам'ятки були, переважно, в незадовіль­ному стані. Від часів Петра Могили вони рідко коли реставрувалися, хоча ще зберігали велич та стилістичні риси своїх форм. За Мазепи вони не тільки реставрувалися, а й значно розбудовувалися, приби­раючи розкішних барокових форм. Важко собі уявити, скільки пра­ці, енергії та коштів пішло на відновлення і розбудову цих величавих храмів.

Головну соборну церкву Успення Богородиці Києво-Печерської Лаври коштом Мазепи було розбудовано в 1695—1696 роках. Як свід­чать тогочасні гравюри церкви, до трьох первісних нав додано ще дві бокові, а з західного чола добудовано розкішні фронтони перед вхо­дом і над ним. Барокових форм набули також бокові фронтони і сім бань. І цю дорогоцінну пам'ятку було зруйновано 4 листопада 1941 року. Після вибуху залишилася лише частина одної стіни та одна біч­на баня. У повоєнні роки пам'ятку було досліджено, а залишки укріп­лено. Але ці фрагменти православної святині навряд чи давали уяв­лення про велич храму. Тому нині завершується відбудова цієї значної для українців споруди, і ми знов побачимо красу собору.

Троїцька церква над головною брамою Лаври, збудована 1106 ро­ку і реставрована Мазепою 1698, мала високу барокову баню, дві ме­нші бані обабіч та широкий фронтон посередині.

Софійську кафедру в Києві, найкращу і найбільшу будову старокняжої доби, заклав князь Ярослав Мудрий. Чимало сил і коштів ви­тратив І.Мазепа на неї. За реставрації в 1690—1697 роках Софія Ки­ївська неабияк змінила свій зовнішній вигляд і розміри. Гетьман збудував і муровану дзвіницю (від тої будови зберігся пер­ший поверх), і монастирську трапезну з льохами, підземними хода­ми, хлібнею тощо.

Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві — друга найвиз­начніша будова старокняжої доби, реставрована Іваном Мазепою. Замість тринавної, вона стала семинавною з 7 новими банями. Але ця перебудова не порушила внутрішніх стилістичних рис — візантійсь­ких. Треба відзначити, що поміж усіма мазепинськими перебудова­ми пам'яток старокняжої доби, перебудова Золотоверхої церкви бу­ла найвдаліша. Тут збережено цілість будови із підкресленням центральності заложення і просторового об'єму

У 1701—1705 рр. І.Мазепа збудував велику Вознесенську церкву на території Вознесенського монастиря, де ігуменею була його ма­ти — Марія Магдалина.

Кирилівську церкву в Києві, закладену в 1140 р., можливо, також реставрував Іван Мазепа. За часів Мазепи та митрополита В.Ясинського було перебудовано дах, надбудовано 5 типових українських бань, церкву прикрашено широким хвилястим фронтоном та піляст­рами з ліпною орнаментикою.

З будов, які лише докінчувалися коштами Івана Мазепи, згадаймо соборну церкву Мгарського монастиря коло Лубен, розпочату геть­маном Самойловичем і закінчену Мазепою в 1694 році. Головним бу­дівничим церкви був Іван Баптист із Вільна, а його помічником Мар­тин Томашівський. Документи подають докладні відомості про гонорар для І.Баптиста в "натураліях". Зокрема, він мав дістати винагороду в 8 зо­лотих тижнево, а продуктами за будівельний сезон: житньої муки 5 осмачок, муки пшеничної 2 осмачки, пшона 2 осмачки, гречаної му­ки 2 осмачки, гороху 1 осмачку, солі сімсот гусок, сала 2 пуди, сиру 2 діж., пива 3 боч­ки, горілки 100 кварт. (2)

Церква у Дегтярівці (Новгород-Сіверський район Чернігівської області) — місце перебування І.Мазепи і Карла XII в жовтні 1708 р. Церква Покрови п'ятидільна, хрещата, мурована, з 5 банями. Вона стоїть над селом на високій горі правого берега Десни. Збудована на замовлення і за кошти гетьмана І.Мазепи, освячена 1710 року. Роз­міром невелика, але монументальних форм, висока і струнка. Як унікальна споруда доби найбільшого розквіту стилю українського бароко засвідчує тісні зв'язки з тогочасною європейською архітекту­рою. Мазе­па молився у цій церкві. Священик кінця XIX ст. згадував напис про Мазепу на самій церкві. Була в церкві відома чудотворна ікона Дег-тярівської Богородиці. Різьблений кивот мав зображення Архангела Михайла та Івана Хрестителя — патрона І.Мазепи. Внизу кивота був герб Мазепи, хрещатий на вигляд, і при спусканні образу люди цілу­вали, власне, хрест у гербі Мазепи.16

Дехто приписує Мазепі також церкву Спаса Межигірського мо­настиря і Михайлівську церкву Видубицького монастиря.

Гетьман допоміг і запорожцям відбудувати нову церкву в Січі. Він дав їм потрібні гроші і своїми коштами відправив до цієї церкви розма­льований іконостас. Кошовий отаман і все низове військо сприйняли радісно цю церковну прикрасу, письмово висловили гетьманові щи­ру подяку за його любов. На жаль, ця січова церква Покрова Пресвя­тої Богородиці проіснувала недовго. В 1696 році її спалено, і кошовий Яків Мороз із січовим товариством знову звертався до гетьмана по допомогу при спорудженні нової церкви.

1.4. Розбудова фортець.

Гетьман Іван Мазепа добре розумів значення моря для України, тому розпочав акцію розбудови корабельного флоту та фортифікацій Причорномор'я. Відомо, що Мазепа дав кошти на спорудження 10 кораблів на Запоріжжі.

Цікаво, що Мазепа найбільше зміцнював фортечні споруди над Азовським морем та на московській границі. Це робилося, звичайно, без розголосу, часто потайки, тож зрозуміло, не збереглося про цю діяльність відповідних документів. Зате чужинці, переїжджаючи з Московщини в Україну, відзначали укріплення, власне, вздовж мос­ковського кордону. Про це маємо свідчення ще П.Алепського 1656 року, А.Маєрберга 1661 року. Також данський посол Юль Юст, їдучи 1711 року з Московщини в Україну відзначає міста Сівськ, Ніжин та інші як „добре укріплені”, і це дуже вразило його.

Найбільшою фортифікаційною будовою, що мала вартість ар­хітектурної пам'ятки, були оборонні мури Києво-Печерської Лаври. Наприкінці XVII сторіччя навколо лаври за кошти гетьмана Івана Ма­зепи будують могутню кам'яну огорожу. Будову розпочато в 1690 ро­ці у вигляді величезного муру, приблизно прямокутної форми, за­вдовжки близько кілометра, з брамами та вежами, що відбивали стилістичні риси українського бароко. З окремих частин особливо гарні „Економічна брама” і „Палатна вежа” (зруйнована в 1942 році). У 1760 році далі розбудовано і зміцнено Печерську твердиню. То­ді розібрано вознесенський жіночий монастир, що був на місці суча­сного арсеналу, побудовано нові муровані брами та вежі. Того ж часу постали північна вежа восьмибічної форми, південна і західна. Будова цієї фортеці запобігла наступові турків і татар у глибину України, зберег­ла цілість Києва і правила за базу при здобутті Чорноморського узбе­режжя.

На початку XVIII ст. на замовлення гетьмана І.Мазепи будується кам'яниця в Любичах на Чернігівщині. Одноповерхова, з підвалом, двокамерна, перекрита зімкнутим склепінням з розпалубками, вона має скромний декор. Використовувалася вона як сховище зброї, "порохової і грошової скарбниці" Любецького замку. Після 1708 ро­ку дісталася чернігівському полковнику, згодом наказному гетьману П.Полуботкові, в історію архітектури ввійшла як „кам'яниця Полу­ботка”.

1.5. Цивільні будови.

Звичайно, коли торкаються теми внеску Мазепи в розвиток ар­хітектури, то передусім пишуть про будування церков. Але, поза тим, гетьман дбав про інші роди будівництва — цивільного і спеціально військового призначення. На жаль, матеріалів про це ще не зібрано, до того ж ті споруди російська історіографія зарахувала до „ге­ніальних” творінь Петра І. Тим часом вони повстали на українській землі, збудовані українськими руками і за проектами українських будівничих або тих чужинців, які перебували на Україні при гетьман­ському уряді.

З цивільних будов фундації Івана Мазепи відзначмо величавий замок у Батурині, будинок у Чернігові та ґрунтовну перебудову Київ­ської Академії.

Мазепа багато зробив для Чернігова. Чернігівський колегіум збу­довано у 1700—1702 роках. Про його закладення І.Мазепою є свід­чення в „Зерцале от писанія божественного”, виданому чернігівсь­кою друкарнею в 1705 році.

Поміж різноманітними заслугами гетьмана, пов'язаними з заснуванням шкіл, церков та інших культур­но-освітніх установ, тут спеціально говориться про заслуги Мазепи в закладенні і розбудові чернігівського Колегіуму. Великий двоповер­ховий будинок колегіуму стоїть біля головних будов Чернігівського кремля і належить до його ансамблю. В західній частині будинку — висока башта, незвична за формою — на верхньому ярусі її оточу­ють циліндричні виступи. Південний фасад декоровано складними фігурними прикрасами. Крім того, фасади колегіуму прикрашають керамічні вставки. Є підстави вважати, що участь у будівництві коле­гіуму брав російський архітектор Д.В.Аксамитов, який працював у той час в Україні.

З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особли­вої популярності набув так званий „Дім Мазепи” в Чернігові, який був військовою полковою канцелярією. Будинок побудовано на межі XVII - XVIII сторіч, як будову типу міських ратуш чи ін­ших установ із пишно прибраними стінами та фронтонами. Цю до­рогоцінну пам'ятку українського бароко з розкішними орнаментами зіпсовано за нових часів перебудовою даху.

Ще одним будинком цивільної архітектури в Києві на Подолі був корпус Київської академії: будівництво його здійснив саме Іван Ма­зепа. Цю благодійну важливу просвітницьку акцію високо оцінила тогочасна українська громадськість. Академію почали іменувати Могилянсько – Мазепинською.

Перший поверх споруди побудовано 1703 року.

Серед дерев'яної, низької і нерегулярної забудови Подолу з вузь­кими вуличками мальовничий комплекс споруд Братського монасти­ря, до якого належав і будинок Академії, був головним архітектур­ним центром, який разом із кам'яною спорудою магістрату й Успенського церквою прикрашав велику міську торгову площу про­тягом усього XVIII ст.

Доходило навіть до абсурду. Петро І оголосив Мазепу зрадником і наказав піддати його церковній анафемі, текст якої було складено у канцелярії російського царя. А в церквах кожної відправи читають молитву за засновника церкви. Звідсипоходить історія, яку навів нам історик І.Огієнко: „Розказують, що як був у Києві цар Микола І, він заїхав до Никольського собору, збудованого у 1690р. Мазепою. В ризниці царське око впало на якийсь старий портрет.

—Чий це портрет? — спитав цар настоятеля.

—Зиждителя храма сего, гетьмана Івана Мазепи, Ваше Величество, — одповів той.

—І ви за його молитесь? — цікаво питає цар.

—Кожну службу, як за зиждителя, Ваше Величество, — щиро одповідає недогадливий батюшка.

—А великим постом проклинаєтеМазепу? — здивовано питає цар.

—Проклинаємо, Ваше Величество . — зрозумівши, боязко одповідає батюшка.

—І молитесь, і проклинаєте, — насмішкувато додає цар і повертає з ризниці .

Звичайно, це, може, тільки анекдот, проте анекдот дуже вираз­ний .” ()

Чергова хвиля гонінь на саму пам'ять про славного сина України прокотилася вже за часів більшовицького режиму. Централізаторсь­кі й русифікаторські сили вважали українське бароко, втілене у мазепинських пам'ятках, зокрема в Києві „історичним мотлохом, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націо­налізму”. І з 30-х років нашого століття почалося їхнє методичне знищення.

Таланти, здібності багатьох провідних церковних діячів кінця XVII — початку ХУШ ст. змогли проявитися повною мірою завдяки дружбі, контактам з гетьманом, його активній підтримці освіти, книгодрукування в Україні. Сприятлива мазепинська доба вродила інтелектуалами, потенціал яких у першій половині ХVШ століття у великих масштабах був використаний Петром І для реформування освіти, культури Росії, „прорубування вікна в Європу”.

3агальний напрямок будівничої політики, яку проводив Мазепа, вимальову­ється у прагненні насамперед ураховувати певні місцеві традиції. Ве­ликі собори споруджували на зразок західних, монастирські та місь­кі церкви, невеличкі за розмірами, — в дусі народної архітектури. Тобто враховували смаки шляхти, і основного населення. І. Мазепа був видатним меценатом який робив все для блага людей. Його діяльність мала велике значення для збереження і розвитку української національної культури.

Вступ

Однією з проблем, що давно вже потребує дослідження, є вивчення меценатства в Україні, явища, яке належить до найцікавіших сторінок нашого минулого. Постала реальна загроза втратити ті духовні цінності, що їх протягом століть надбали і передали нам як найцінніший національний скарб минулі покоління.

Об’єктом роботи є благодійність козаків та видатних гетьманів України Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Предметом роботи є меценатська діяльність гетьманів України.

Завданням роботи є розкрити поняття благодійності. Дослідити діяльність козаків та гетьмана Б. Хмельницького. Розглянути меценатську діяльність гетьмана І. Мазепи в сфері будівництва, його діяльність: в часи українського бароко ХVII сторіччя, в сфері реставрації та роз­будови найцінніших пам'яток старокняжої доби, розбудова фортець, цивільні будови.

Однією з проблем, що давно вже потребує дослідження, є вивчення історії меценатства в Україні, явища, яке належить до найцікавіших сторінок нашого минулого. Основний зміст меценатства полягає в стимулюванні творчої діяльності. Князі Київської Русі, гетьмани Запорізької Січі сприяли поширенню освіти, будували власним коштом храми, церков, цим підвищували рівень культурного, суспільного розвитку власної держави.

Історію меценатства розглядали такі автори , які визначають, що феномен меценатства в Україні ще мало вивчений, але без сумніву це буде важлива сторінка нашого минулого. Бо чим більше ми дізнаємося по меценатів, благодійників тим більше ми дізнаємося про те, що відбувалося в ті часи, і що було поштовхом для виникнення меценатства.

Висновок

Доброчинна діяльність тогочасних благодійників вже зробила великий внесок у розвиток української культури, дала можливість більше дізнатися про минуле нашого народу.

Отже, на розвиток, утримання церков, монастирів громадсь­кість у даний період виділяла величезні кошти, солідна частина яких спрямовувалась на утримування при них притулків для убо­гих, старців, інвалідів, немічних — людей неповносправних, скрив­джених долею.

Козаки надавали велику допомогу в ті часи. Особливо багато грошів надавалося на будівництво церков, монастирів, храмів. Набув поширення так званий ктиторський портрет.

Дуже багато зробив для тогочасного населення Б. Хмельницький, який видавав багато універсалів різним монастирям які сприяли культурному розвитку. Також виділяв багато коштів на будівництво і утримання церков та монастирів.

Мазепа прагнув насамперед ураховувати певні місцеві традиції. Ве­ликі собори споруджували на зразок західних, монастирські та місь­кі церкви, невеличкі за розмірами, — в дусі народної архітектури. Тобто враховували смаки шляхти, і основного населення.

Я вважаю це великі люди тому, що вони мали землі, гроші та можливість допомагати населенню, і вони це робили не із власної вигоди, а із-за того, що їм була не байдужа власна країна і власний народ, який потребував допомоги.

Вступ 0

Розділ І. Загальна характеристика благодійництва 4

Розділ ІІ. Благодійна діяльність козаків 5

1.1. Діяльність Б. Хмельницького 6

Розділ ІІІ. Меценатська діяльність гетьмана І. Мазепи в сфері будівництва .7

1.1. Підрахунки того, що гетьман „розкинув і віддав щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів .7

1.2. Українське бароко ХVII сторіччя 10

1.3. Реставрація і роз­будова найцінніших пам'яток старокняжої доби .13

1.4. Розбудова фортець 16

1.5. Цивільні будови 17

Висновок .20

Список використаної літератури 21

Список використаної літератури

1. Г. Кособуцька. Допомога неповносправним в Україні XVI – XVIII ст. //Пам’ять століть. – 2004. №2. с.90

2. Г. Черняховська. Меценатство гетьмана І. Мазепи. //Пам’ять століть. – 2004. № 7. с. 39

3. Д. Яворницький. Історія козаків. // Пам’ять століть. – 2003. № 3. с.50

4. І.Дзюба. Меценатство в Україні XI – XVIII ст. // Українська культура. – 2004. № 5. с.3

5. В. Копатівський. Політичні та соціально – культурні дії козаків. // Історія України. 2001. №40. 3.